— Дід помер давно?
— Щось років п'ять тому.
— А наган відтоді весь час був у вас?
— Чому це в нас, мати зберігала. У скрині ховала, боялася, щоб ми з меншим братом часом не пострілялися. Хоч у ньому не було набоїв.
— Не було? Ви знаєте, дивилися?
— Заглядав, це правда. І тоді на іменинах.
— Випадково, чи з якимось наміром?
— Без жодного наміру. Хотів подивитися, чи не заіржавів.
— Значить, з наміром.
Павло глянув з острахом і змовчав.
— Щось ви плутаєте, Мушник.
— Нічого я не плутаю, кажу, як було. Хотів подивитися. Шкода, аби така річ заржавіла. Реліквія ж…
— Що правда, то правда — зброя непроста. Значить, подивилися — іржі не було. І патрончик підійшов…
— Який ще патрончик! — Павло аж підхопився. — Ніякого патрона й у вічі не бачив, не те, щоб стріляв… та ще й у свою жінку. Дурниці якісь…
— Відбитки пальців ваші, — знову йому нагадав майор.
— Не знаю. Повірте…
Навмисне так круто повернув розмову майор Ковальчук — хотів перевірити, як поведеться Мушник. Говорить ніби щиро. І поведінка змінилася. Зовсім не схожий став на того, яким сюди зайшов. Як дійшло до зброї, то вже не поспішає признати себе винним, не байдужий до своєї долі. Значить, тепер почне шукати винного. І майор продовжив:
— Скажіть, Мушнику…
— Не все ще сказав?
Не зважив на Павлове зауваження:
— Наталя, жінка ваша, оте бачила?
— Що маєте на увазі?
— При ній брали наган… оглядати?
— Не пам'ятаю. Чесне слово.
— А про цю зброю вона знала?
— Чому ж не знала — і вона не раз брала наган до рук.
Здогадався: може, там і її відбитки?..
Почекав майор, дав йому можливість подумати. А Павло завовтузився на рипливому стільці, бо загадючилася в ньому нова підленька гадка: а що, як Наталя — покінчила життя самогубством? Хотіла показати, що все їй набридло, і в першу чергу — він! Завжди ж була якась відчайдушна, ба навіть безтямна. І от помстилася йому — щоб усе своє життя, скільки йому залишиться, — мучився і карався. Лише коли принесла наган додому, на квартиру? Дійшов висновку: видно, готувалася… І весь затерпне ж вона хотіла убити його! Його, свого чоловіка, щоб не заважав їй перейти до котика. Так, хотіла покінчити з ним, та він спіймав її на гарячому і скрутив їй руки. От вона у відчаї і пальнула в себе… Подумати тільки — який подаруночок привезла йому від іноземців — добула в них кулю!
Ні, він тепер не хоче помирати! Це в камері, в тісних чотирьох стінах, щось на нього найшло, і розкис — ховав себе живим. Якщо вона, Наталя, хотіла його вбити, то не про смерть йому треба думати, а про своє життя! І тепер — боротися за себе, довести всьому світові, не лише майорові, котрий його допитує й нічому не вірить, — довести, що він, Павло, невинний, що його мила жіночка сама себе позбавила життя. І рішуче мовив:
— Тепер я знаю все!
— Гадаєте, Наталя покінчила з собою? — несподівано перехопив майор. — Чому таке зійшло вам на думку?
— Вона могла.
— Але це не доказ.
— А що ж тоді доказ? Я знав її добре. То була безтямна натура, повірте.
Майор уже вкотре клацнув запальничкою і затягнувся димом.
— Я вірю експертизі, а експертиза встановила, що в даному випадку самогубства не було. Сама собі у спину не стріляла.
— Але ж і я її не вбивав, з нагана не стріляв!
— Тоді хто? Когось підозріваєте? Звичайно, можна допустити, що стріляв хтось інший, досвідченіший, що слідів своїх не полишив. Виникає запитання — хто ж? Коли ви вже хочете бути правдивим до кінця, допоможіть же правосуддю, наведіть на іншого можливого убивцю.
— Не можу… Не знаю…
— А коли подумати?
Павло не відповів. Але цього разу майор не дав йому поміркувати. Взяв наган, відніс у сейф і, повертаючись, поквапив:
— Дуже довго я би вже не думав.
— А що мені спішити — я своє сказав. Інше розгадуйте самі.
— Розгадаємо, але було б скоріше, якби ви допомогли.
— Значить, вірите мені, що я невинний? Вірите?
— Щоб вірити, треба й перевірити…
— Добре, тоді хоч в одне повірте — що я не стріляв.
— Про це й мова, Мушнику.
— Але ви хоч хочете повірити, що я вам кажу правду?
— Ми хочемо одного — щоб не постраждала невинна людина, щоб був покараний убивця.
У Павла несподівано вихопилося:
— Я б його не пожалів, хоч би він був мені й рідним братом!
Майор примружив очі:
— Не любите брата?
— Хіба ж таке буває, аби брат брата любив?
— Все буває на білому світі.
Погодився Павло:
— Світ широкий, але нам з Геннадієм і під одною стріхою поки що не тісно. Правда, тепер він живе в гуртожитку, там гризе науку й сухарі, але не я його виганяв — з Наталею вони не поладили…