— Не вигадуй… Вона ж — моя родичка! — вхопився Геннадій за рятівну думку.
— Думаєш, що я дурна, сліпа?
— Осліпла на той час.
— То ти, Геннадію, осліп. Засліпили тебе вже красуні. Тепер я зрозуміла…
— Що ти зрозуміла?
— Побачила — який.
Заперечив:
— Могла й помилитися. Я все поясню, лиш відчини, впусти мене до себе.
— Іди краще геть, — ніби м'якше мовила Фаїна.
Тоді підвищив голос він:
— Хочеш, щоб я весь дім підняв на ноги?
— Подзвоню в міліцію!
Аж занімів Геннадій, відчуваючи, як раптом наливається образою і люттю. Оце «легка» подруга — говорить так, ніби він ніколи не мав над нею влади! Показує зубки, бо побачила його з Веронікою… Дуже зачепила його самолюбство, та стримав гнів, подумав: повинен будь-що зламати її волю, аби боялася і голос подавати! Хотілося вдертися до квартири силою — двері б зламав швидко, не дуже міцні, але не те, не те… Силою тоді доцільно брати, коли нема розуму, а він, Геннадій, може ще щось і придумати. Продовжував мовчки стояти під дверима, чекаючи, що дівчина не витримає — не так бо просто їй одній та ще й тремтячими руками розірвати довгенький ланцюг, що їх з'єднує.
І Фаїні таки було важко витримати незлагоду — знову, вчув, заплакала. Переступив з ноги на ногу, мовив:
— Як того хочеш, Фаїно, то я піду.
— Йди.
— І більше не прийду!
— Нехай.
Помовчавши, закинув.
— Хіба нам з тобою погано було?
— Ні — стало погано.
— Може, я в чомусь завинив, то прошу пробачення.
— Не треба!
Не розумів Геннадій — чому така уперта Фаїна, крізь сльози говорить такі тверді слова. Відступив, та знову повернувся:
— Ну, як хочеш. Наполягати я не буду! — І зразу ж озлоблено: — Та й не до тебе я прийшов, навіщо ти мені потрібна? Винеси за двері мої речі, і я піду своєю дорогою. — Згадав, що у Фаїни тримає чемодан з деякими цінними речами, що їх у гуртожитку незручно й показати…
Затамував подих і чекав. Вона чекала теж не кажучи нічого, не відповідаючи. Зміркував: не знає, що робити. Воліла б, звичайно, викинути валізу крізь вікно, але непорожня, то може розбитися. Незручно і спустити — хай лиш другий поверх, не так уже й високо — та хтось може з вулиці помітити, тим паче сусіди. А вона, Фаїна, більше всього боїться сусідів!
Вирішив нагадати дівчині про себе: нервово постукав, поторгав за ручку — і застогнав, бо запоров пальця. Тоді шарпнув двері з усієї сили, штовхнув їх від себе і майже не впав — розкрилися навстіж.
Фаїна відступилася з дороги. Вона тяжко дихала, бо не минало хвилювання, та ще й перелякалася.
А він був задоволений, навіть сам до себе усміхався — таки переміг! Думав: приревнувала його до Вероніки, а хіба то для нього погано? Ревність любов підсилює. А в тому, що Фаїна його любить, він не сумнівається. Тому й не витримала от, хоч як хотіла показати свій характерець! Слабка… Вероніка б не відступила до кінця. Те яблучко, може, і залишитися десь на недосяжній для нього верхівці. Поки не натрапить хтось спритніший — і не втре йому, Геннадієві, носа. Невже його волі даються тільки ті, котрі самі прагнуть, щоб їх обдурити й трохи не нахваляються дівочою слабістю, довірливістю?
У кімнаті — тільки оком кинув, побачив — гарно прибрано. На телевізорі в кутку — букетик айстр. Здалося, Фаїна лише прикидалася, що вона не хоче його знати, сама таки чекала, що прийде. Глянув і на неї — стоїть у лискучому, якомусь прохолодному халаті, щоб руці, доторкнувшись до нього, захотілося відразу пошукати живого тепла.
За звичкою, простерся на дивані, підклав руки під голову — чекав, поки Фаїна підійде до нього і присяде поряд, аби він міг її обняти, наблизити до себе. Не поспішала підходити. Скоса поглядаючи за нею, бачив Геннадій, як повільно пройшла по кімнаті, стала до вікна, відкинула фіранку й задивилася на тихеньку вулицю.
Нетерпілося йому і самому стати до вікна, легенько обняти Фаїну за плечі, ніжно щось сказати. Пояснити, що його брутальність тільки вдавана… А стримався — нехай! Посердиться трохи — лагідніша, добріша буде потім. Коли все забуде… Ну, а поки що йому, Геннадію, треба відпочити, сховатися від дійсності. Якби можна, забрав би Фаїну й поїхав десь далеко-далеко. Аби нікого не бачити — ні матері з непривітним вітчимом, ані Вероніки з неприступною, строгою родиною, ні Павла, що раптом сів за грати. Аби довго нічого не знати, що тут діється. Бо щось змінити, спрямувати події до кращого він не може й від того карається.
Розмірковував: треба й Фаїні розказати. Про заарештованого брата, Наталину смерть. Це ж тоді їх — Геннадія й Фаїну — Наталя вигнала з квартири. Згадав, як Фаїна — ніколи не думав, що вона це може — почала Наталі вичитувати: нечемна, некультурна!.. Молодець, Фаїна.