— Хтось, можливо, й бачив.
— І довго пробули на тій своїй лавиці?
— Може, й довго, а може, і мало. Знаєте, яке то… — Геннадій відчув, що вибрався з незручності.
— Пригадайте — до якої години ще були там, у парку?
— Це має якесь значення?
— Раз питаю — має.
Допитливо зиркнула Фаїна на Геннадія, сказала:
— Я пам'ятаю, глянула на свого годинника вже перед дверима. Боялася, що батьки сваритимуть, куди так довго ходжу — і глянула, чи не пізній час. Було по десятій.
— З парку поверталися з Геннадієм разом?
— Провів мене, чого б не провів?
Замислився Віктор, щось поміркував і аж потім знову звернувся до Геннадія:
— Значить, від того часу, як Наталя вас випровадила, приблизно від третьої до після десятої ви були у місті?
— Безперечно.
Що ж, вирішив Віктор, треба буде спитати й сусідів. Може, якась цікава молодиця вже давно слідкує за цією парою, відомо їй про кожний їхній крок… А в душі хотілося, аби все було так, як йому розповіли Фаїна і Геннадій, ця молода студентська пара, життя в котрої, звичайно, тільки починається. Бажав їм добра. І кинув оком по кімнаті: затишно в ній, гарно. Чемодан лише не гармонує з новенькими меблями. Старий якийсь, обшарпаний — в таких хіба що носять до прання білизну. Усміхнувся, кивнув на валізу:
— «Студентське життя»?
Йому не відповіли. Піднявся, попередив:
— Ви мені ще потрібні, Геннадію.
— Навіщо? Все вже розказав.
— Розказали, правда, тепер ще й покажете. Трохи прогуляємося містом, зайдемо в парк — до вашої лавиці. А втім, ви, Фаїно, збирайтеся теж. І ви мені покажете ту лавицю. Зразу після Геннадія. А доти вас залишимо біля входу в парк…
— Як хочете, — кинув через плече Геннадій, але сердито, смикнув за ручку чемодана. Хотів його покласти на місце, та від різкого руху чемодан відкрився, і на підлогу з грюкотом висипалися старовинні образи, ікони.
Віктор завагався: що чинити? Добре, коли у хлопця таке хобі. А якщо десь пограбував церкву — пам'ятку культури та архітектури… або чого доброго — добрався до музейних фондів? Затримати? З його братом отак поспішив, і сьогодні майор Ковальчук уже висловив сумнів, чи Павло — злочинець, якого шукають. Розпитував про їхнє знайомство, давнішні взаємини — і з цього теж зробив свої висновки не на його, Вікторову, користь. Мовляв, погарячився, дав волю емоціям, почуттям. Залишили справу Мушників міліції, але майор обмежив його, Віктора, роллю помічника. Дилема: затримати або не затримати?
Вирішив:
— Програма не міняється та заберемо із собою і цей чемоданчик. Ми його до часу побережемо в міліції.
Геннадій і Фаїна стояли наче вкопані.
VIII
айор Ковальчук заклав руки за спину і поволі міряв кроками кабінет. Важко йому було на душі, а не знав — чого. Тому намагався перебрати в пам'яті всі справи за вчорашній день. О сьомій, як завжди, вже був на ногах. Фіззарядка і холодний душ — без того не обходиться, першим ділом мусить набратися бадьорості. До пізньої осені ходить на річку, купається. Хотів би й «моржем» стати, та якось уже страшно. Люди стоятимуть навколо в зимовому одязі, у шапках-вушанках, а ти — в ополонці, червоний як рак. Та коби червоний — а якщо посинієш? Ні, це вже не для нього. Даються взнаки і воєнні роки: життя прожити, як то кажуть, — не поле перейти. Може, просто розхитані нерви — і через те такий неспокійний. Ніби чогось йому не вистачає. От і тепер — зібрався до подробиць пригадати свій минулий день, а в голові «моржі». Хоч ніколи навіть поганеньким «моржем» він не буде. Для його здоров'я вже краще — фінська лазня: бачив її в Прибалтиці, у Нарві, куди їздив у гості до родичів. Хотів, було, вже їхати назад — клімат бо в тих краях нікудишній, вітри часто дмуть, пилюга летить. А племінник раптом повів його до лазні, яку в Нарві називають фінською. Пішов, роздивився. Довкола сухе дерево, і пара теж суха, гаряча. Піт із тіла стікає рікою. Кожний, скільки може витримати, париться, а потім з розгону — в холодний басейн, його туди штовхнули, бо сам не міг ніяк наважитися. Сподівався, вискочить, як корок із пляшки шампанського, а холоду навіть не відчув. Далі у тій лазні провів усю відпустку, зайвий свій жир гарячим паром розтопив. Через фінську лазню тепер знову думає про поїздку в Нарву. Та де ще відпустка, де ще відпочинок! А тут до всього стільки невирішених справ! Так, може, це вивело його з рівноваги?
Після сніданку подзвонила додому онука — чом ти до нас, діду, не приходиш? Дуже я заскучила за тобою, діду… Зупинився посеред кімнати — отаке, вже й дідом став, а він ще недавно вважав себе зовсім молодим. Допитлива дівчинка, про все хоче знати, що йому аж важко іноді доводиться: помовчав би трохи та подумав — онука не дає.