Важко було простити оцей, хай непідсудний, вчинок, який зробив Мушник уже тямлячись, на тверезу голову. І майор готовий був навіть відкласти протокол до іншої папки, не зважити на нього — мовляв, немає на заводі того Москаленка, то його й не треба! А Мушника відправити до камери. Але тільки вчора за такі емоції відчитував Віктора.
Прийшло на розум інше: може, вони, Мушник і Бородін, знайомі та й змовилися? Навмисно записали вигадане прізвище, тоді могли змінити і час — з десятої зробити дев'яту… Майор потер скроні, вивчаюче поглянув на Мушника. І раптом він відчув, що зневажає сам себе: як могло прийти йому на розум таке підозріння?! Вирішив: таки справді розхитані нерви.
І запитав спокійно:
— Значить, у витверезнику були саме ви?
— Та був… саме я.
— А потім де цілий день блукали?
— Поїхав до матері.
— Чому це раптом? По гриби?
— Соромно було перед Наталею. Та й сердився на неї. Куди мав іти?
— А мати була вдома?
— Не застав нікого. Матір, правда, побачив з Геннадієм у зустрічному поїзді — їхали до міста. Ну, а мені спішити було нікуди. Поблукав по лісу, потім зайшов до хати і ліг спати. Мати не приїхала…
Майор похилив голову, мовчав.
Павло, ніби від холоду, зацокотів зубами, а в голові було одне — що далі? Коли про витверезник дізналося слідство, то все вже пропало! Майор чомусь опускає очі, й нічого в них не можна прочитати.
Важко було всидіти Павлові на місці, й він навіть підвівся. Майор махнув рукою:
— Сидіть.
І знову схилив голову, замислився. Потім глянув з-під брів і сказав:
— Значить, для вас я трохи не кат… А те, що «моя міліція мене береже» — тільки так, для красного слівця. Але без міліції, без прокуратури — на жаль, ніяк не можна. Може, в майбутньому, колись. Хоч не скоро, ой не скоро — не одне покоління іще потребуватиме, щоб нам його таки берегти. Та не про це мова. Відпустимо ми вас…
Зрадів Павло:
— Тепер, значить, вірите, що я зброї в руках не мав?
— Ні, наган у ваших руках був — цього не заперечите, а ось чи стріляли — це інше питання.
— Я не стріляв!
— Добре, товаришу Мушник.
З подивом дивився Павло на майора — чому раптом зробив такий висновок і навіть змінив тон. Але майор лише додав:
— Не можу я далі, просто не маю права тримати вас за гратами… Випишу вам перепустку.
— Яку?
— Що вільні ви і можете йти… додому, на роботу…
Павло не міг усидіти, встав. Перепустку з майорових рук трохи не схопив. Йшов до дверей і терпнув — тільки б майор змовчав, не сказав ні слова, не затримав.
— До речі…
Мушник аж здригнувся, повернув до нього перекошене від болю обличчя.
— До речі, — спокійно повторив майор. — «Офіційну особу» турбує, чи маєте від хати ключа? Щоб не ламали ще раз двері…
— Ключ маю. Дав мені Геннадій. На кладовищі вчора підійшов і каже — змінив замок, візьми новий ключ…
— Значить, брат був певний у вашій невинності. Даремно ви думали на нього…
Павло махнув рукою і вийшов.
На вулиці його підхопив стрімкий людський потік і поніс, як соломинку бистра течія.
Аж тепер майор відчув полегшення і зрозумів, що його бентежив саме арешт Мушника. Щось йому підказувало ніби, що Павло не винен.
Подзвонили. Зняв трубку і тільки приклав її до вуха, почув знайомий голос:
— Товаришу майор, чи можна до вас?
— Звісно, можна, Вікторе, заходь!
Приготувався до зустрічі. Протокол сховав у папку й разом з іншими матеріалами по справі поклав до шухляди. Коли Віктор увійшов, відразу поцікавився:
— Щось приніс новенького?
— Брат його у мене.
— Чий це брат? — начальник зробив вигляд, що не зрозумів.
— Та ж Мушників.
— А-а, — махнув рукою.
Віктор здивувався видимій байдужості майора.
— Я гадав, що вам буде цікаво…
— Ні, вже не цікаво.
— Чому? Хіба щось сталося?
Майор, не зважаючи на запитання, кинув:
— Є проти нього якісь факти?
— Алібі переконливе, підтверджене свідками.
— То чим же він може мене зацікавити?
— Послухайте, що розповідає!
— Лиш коротко, Вікторе.
— Каже, тоді, суботнього вечора, повернувся на квартиру брата, бо забув конспекти, і, коли побачив убиту Наталю, запідозрив в убивстві Павла. Щоб відразу замести сліди, розбив Наталину коробку, забрав звідти дорогі прикраси, ще й поламав двері…