— Значить, це він — той примітивний злодій, що лишив стільки слідів? — звів брови майор.
— Каже, хотів врятувати брата, відвести від нього підозріння, — нагадав Погоріляк, сподіваючись почути якоїсь поради.
Але майор знову його здивував:
— І як ти гадаєш, це йому вдалося?
— Наївна робота!
— Значить, і сьогодні ти твердо переконаний, що вбив Павло Мушник?
— Так… Іншого, хто би вчинив злочин, поки що не бачу.
— Це в тебе такий принцип розслідування справ: винен один, бо немає другого?
— Ні, ви зрозумійте…
— Не треба так беззаперечно, Вікторе.
— Я впевнений, що вам він зізнається…
Майор усміхнувся. Раптом сказав:
— Пізно.
— Чому пізно? Щось із собою скоїв?
— Не бійся — не скоїв. Живий і здоровий. Просто я його звільнив.
— Та як?!
— А так… переконався, що і в нього алібі.
— Не може того бути!
Майор дістав папку і вийняв протокол:
— П'яний, плакав він навзрид у ванній витверезника, коли пролунав постріл.
— А хто ж тоді злочинець, убивця?
— Напевно знаю тільки те, що припустилися помилки. — І, пильно, вивчаюче дивлячись на Віктора, майор запалив: — Скажи хоч тепер: щось і справді тобі заважає бути об'єктивним?
Вікторові стало нестерпно гаряче. Почервонів ще більше, ніж учора, коли з ним уперше заговорив майор на цю тему. Ще не встиг нічого відповісти, як майор зауважив:
— От бачиш, як важко, коли на невинного падає підозріння. Ще важче, ніж винному.
Віктор відчув підтримку і зітхнув:
— Не знаю що й казати…
Ковальчук підвівся, пішов до вікна. Звідти запитав:
— На похороні був?
Не таївся Віктор:
— Був… А що, хіба?..
— Та ні, я розумію. Як-не-як — знайома.
— Знайома й дуже добре.
— Чесно: зустрічалися?
Відчув Віктор, як терпне волосся.
— Коли?
— Як вийшла заміж.
Аж закричав:
— Повірте! Я нічого про неї не знав. Думав…
— Не знав, а думав?
— Що в тому поганого?
— Взагалі — нічого, — чомусь не відвертався від вікна майор.
— Хотілося, звичайно, побачитися… І кажу, що саме того вечора, я думав — поцікавлюся, чи десь вона не тут. Адже в цьому місті народилася, тут ми разом ходили до школи…
— Добре, — несподівано перервав начальник. — Нехай буде так. Але твоя помилка в тому, що взявся за справу, від котрої тобі потрібно було відмовитися.
— Я ж вам тоді, недільного ранку, і подзвонив саме з цього приводу.
— І хочеш сказати, що я не зрозумів?
— Ні, я не наважився висловити прохання.
— Чому?
— Хотів знайти убивцю Наталі.
— І помститися?
— Хай так.
— Мушникові, що взяв від тебе дівчину?
— Злочинцеві, а більше нікому.
Майор сів за стіл.
— Я тобі не дорікаю, Вікторе, бо ти така ж людина, як і всі. Але ж, бачиш, у гарячці, в запалі погнався не за тим злодієм.
Десь у душі Віктор погодився з ним: справді, тоді утратив розважливість… І вирвалося в нього аж дивно покірне:
— Ваша воля, товаришу майор.
— Ти говориш — якби я збирався тебе обезглавити, — усміхнувся Ковальчук. — Не бійся… У нас оце перша твоя справа. Ще встигнеш на інших себе показати. А цю вже, так і бути, доведу до кінця я.
Згадав майор, що лейтенант казав про Мушника-молодшого:
— Ну, де він, твій хлопець?
— У мене в кабінеті.
— Треба бодай глянути на нього. А може, щось повість і таке, що нам допоможе продовжити слідство. Кажеш, його алібі тверде?
— Тверде, товаришу майор.
— Гаразд, я не буду його викликати, зайдемо до тебе.
Відчинивши двері в кабінет Погоріляка, майор зупинився: угледів не Геннадія, а купку коштовностей, що лежала зразу на столі. Наталині прикраси? Чи не забагато для одної жінки? А втім, Наталю, мабуть, дійсно треба було знати. І перевів погляд на Геннадія: патлатий, сучасний, проте з лиця гарний — за такими дівчата, як кажуть, умирають.
Майор став біля стола і знову задивився на прикраси. Спробував у пригорщу забрати всю ту біжутерію і запитав ніби сам себе:
— Ба, скільки все це коштує?
Сів і почав уважно розглядати кожну річ окремо, немов хотів їх оцінити, встановити хоч приблизну вартість. Та засумнівався:
— Справжнє це чи штучне?
— Думаю, що штучне, — озвався Геннадій.
— Чому?
— Це ж подарунки: туристи їй давали… Іноземці… Хіба вона на свою зарплату те все купувала б?
— А ви звідки знаєте, що на свою зарплату таке не купують? Купували вже?