— Поки що ні.
— Значить, у майбутньому будете купувати?
— Мабуть, і в майбутньому не буду.
— Бо легше украсти?
— Не крав я нічого!
— Самі ж кажете, що не купували.
— Я уже пояснював — пошкодував Павла.
— Щоб ми на грабіжників подумали, так? Маєте нас за дурнів?
— Не встиг усе як слід обміркувати, ніколи було.
— Інакше б учинили і щось інше?
— Можливо.
Майор глянув на нього пильніше:
— Брата любите?
— Двоє ж нас…
— З любові й пожаліли? Бо запідозрили його?
— Хіба я сказав, що запідозрив?
— Не сказали, правда, лиш подумали… — майор зробив паузу, пошукав сигарети. — Між іншим, він запідозрив вас.
— Чому?
— Були на те в нього свої міркування.
— Але я до вбивства не причетний!
— А брат ваш причетний?
— Не знаю. Відпустіть мене.
— Із цими ось речами?
— Я занесу туди, де взяв. Адже не хотів їх по-справжньому вкрасти.
— Поки що залишимо, може, знадобляться…
Ковальчук подумав, що далі питати, бо досі, казати, не вивідав нічого, хіба лише побіжно задовольнив свою цікавість. І постукав по столу старою запальничкою:
— А може, помітили щось особливе в поведінці вашої рідні, знайомих чи ще когось, хто мав стосунки з вашим братом і його дружиною?
Геннадій замислився — може, в тому, що каже майор, і є якась рація? Але ж тоді треба придивитися… Вийти звідси і тихенько, пильно спостерігати…
— Бачу, дуже не терпиться вам? — озвався лейтенант і мовив до майора. — У нього ж тут є й свої коштовності. Правда, спеціалісти оцінили їх не дуже високо. Любительство.
Майор без слова переглянув старенькі ікони: були серед них засклені, були напівстерті, ба навіть пощерблені. А сказав несподіване:
— Йдіть… заспокойте свого брата.
— У тюрму? — округлив очі хлопець.
— Не бійтеся. Ваш брат на свободі, у вбивстві невинний.
— Невинний? А хто ж?
— Шукаємо…
— У такому разі слухайте сюди… — І Геннадій вийняв із кишені лист, якого він знайшов на подушці.
Людська течія несла й несла Павла. І він підкорявся їй, не наважуючись навіть подумати про те, куди йде. Аж раптом здалося, що він опинився посеред ріки, а хвилі такі сильні, б'ють його, штовхають. Він хоче побороти важкий плин, дістатися до берега, що начебто і не так далеко, можна дотягтися до нього руками. Але з людської течії вибратися годі. Невже так ніколи її й не поборе? Увесь час пливтиме за водою — так бо легше, навіщо боротися? У двобої із життям іще не такої поразки зазнає. Бо те, що з ним сталося, хіба не поразка? Вона поки що перша, тому й несподівана. Коли казати правду — раніше з усього виходив переможцем.
Чому ж раптом усе обірвалося? — продовжував про себе міркувати. Заспокоївся, було, на тому, що досяг, і нічого більше не бажав. А життя не хоче зупинятися, воно ринуло далі та й збило його з ніг. Упав, боляче вдарився. І душа болить. Якщо не опанує своїми почуттями, не почне по-справжньому боротися за себе і свою майбутність, то може статися ще гірше. Ні, повинен вистояти, витримати! Щоб не штовхав його плин людей, а щоб чимскоріше до нього повернулася і людська повага. Так і тільки так!
Ще міцніше затис у руці документ про звільнення. Ні в чому не винний! Але ж Наталі вже нема й не буде. Хто позбавив Наталю життя? Чи не той, що стиха десь його переслідує, відколи взяв у руки анонімного листа? Недаремно тоді ще й здавалося, що хтось за ним слідкує. Либонь, той негідник усе і влаштував: щоб вони з Наталею посварилися, щоб він її вдарив…
І злякався — а чи не з убивцею десь тоді й пиячив? Бо, здається, в нього не було аж таких грошей — вибіг же, як був, не пам'ятаючись. Він, злий його геній, зробив так, аби утратив розум і нічого не міг пригадати від тої хвилини, як заступив Наталі дорогу, не відпускав її нікуди. Туман весь час у нього в голові, нічого й не бачить — і ось швидка людська течія кудись його несе. А люди штовхають його з усіх боків, неначе намагаються витурити з-поміж себе.
Справді опинився на березі, над річкою — лиш кам'яний парапет відділяв його від холодної, темної глибочіні. Що це? Не відразу міг порозуміти, чого б доля вивела його до води. Ні, він не хоче топитися! Бо тим, що покінчить зі своїм життям, хіба щось доведе? Лише виявить ще більшу слабкодухість! Ні, повинен жити — й жити так, аби чимскорше відновити свою честь і гідність.
Повернувся до людей — темна річка хай собі пливе від берега до берега — в нього своя дорога в життя! Він тільки дуже втомлений, і найперше — треба дістатися додому, лягти й відпочити. Підвальна вулиця — під гору, втомила ще більше. А круті сходи примусили навіть зупинитися, віддихатися. Та хвилювання підганяло: піднімався трохи не навшпиньки, весь час оглядаючись — дуже не хотілося зустріти когось із сусідів.