Зрадів, що вже став біля дверей. Але тут хтось вигукнув:
— Господи!
Злякано озирнувся і побачив Вдовіну — сусідку, що між їх квартирами — суміжна стіна. Сплеснула руками:
— Це ви, Павле?
Відповів їй різко:
— Я!
Заглянула у його обличчя, ніби не вірила, що він. Сказала, зітхнувши:
— Я за вас молилася, і бачите…
— Нічого я не бачу, я сліпий…
— Ні, Павле, вже ні… Вже на душі у вас не так темно…
— Хіба я був грішний? — спитав трохи м'якше.
— Усі ми перед богом святим грішні.
— Не знаю за собою ніякого гріха.
Жінка нагадала:
— Тоді чого приходили з міліції, питали?..
Розсердився:
— Дайте мені спокій!
— Ми з чоловіком їм сказали, що так і так, телевізор грав, а пострілу не чули, і хто її убив — ми не знаємо… Може, ви, а може, й ні.
— Мене вже відпустили, я невинний.
— А вбивцю знайшли?
— Я сам його знайду!
Дивився на двері і аж тоді згадав про ключа. Увійшов, замкнувся, щоб побути одному, оговтатися… А з-за дверей — знову:
— Зачекайте, Павле. Тут приходила до вас одна молода жінка, передала вам якийсь пакуночок. Ліки чи що? Коробочка така, як від ліків…
Здивувався — хто б це міг приходити? Та й до чого — ліки?
— Молода, симпатична… — усе ще співала з-за дверей сусідка. — Капелюшок на ній був біленький, а костюм дешевий… Видно, не в такому достатку живе, аби прибиратися.
— Що казала? — уже нетерпілося Павлові почути, чи не назвала себе часом ота невідома, або ж якимсь словом чи не дала про себе знати.
— Чую, стукає до вас. Я виглянула. Вона — так і так, чи можете Павлові передати?.. І вийняла із сумки той пакуночок. Я взяла, щоправда, попередила — може статися, Павло повернеться не скоро… Не зважила — лишила й побігла.
Молода, гарна й одягнена нібито скромно? А може, Вероніка, Наталина сестра? Павло відчинив двері.
— О ні, — поправила сусідка чорну хустку. — Я знаю Вероніку. Я заходила сюди, коли вас забрали, бо виділа, що дівча — само, хотіла потішити, розрадити у горі. Але вона крутіша й від небіжчиці…
— Лишіть уже небіжчицю, най собі спочиває, дайте сюди, що маєте дати.
Лишив двері нарозтвір, чекаючи, поки сусідка винесе той дивний пакунок. Вдовіна подала йому невеличкий згорток — у старій газеті. Заніс до кімнати і кинув на стіл: ліки йому поки що не треба.
Важко впав у крісло і заплющив очі — нарешті він удома, не у в'язничній камері. Відпустили, бо переконалися, що не вчинив ніякого злочину. Тепер може хоч кому спокійно глянути у вічі. Колегам по роботі, директору, його секретарці.
Пробудився ніби — секретарка! Всевидюще око! Вона знала про нього усе. Навіть що в анонімці. Тому так загадково і посміхалася до нього. Ніби знову побачив ту усмішку, намагався її розгадати — що хотіла сказати йому Валя, секретарка? Що думає про нього тепер? Як зустріне його на роботі, якими словами? Не знав чому, а лише від неї хотів співчуття — більше ні від кого.
Схаменувся — дурне в голові! Адже з тим дівчиськом він не має ніяких інтересів. І все-таки, може, це вона?..
Нахилився до стола, почав обережно розвивати згорток. На заході, читав, у конвертах звикли посилати вибухівку. То, може, злий недруг, що убив Наталю, зазіхає й на його життя? І знову докорив собі: якась нісенітниця!..
З коробочки вийняв фотоплівку. Проглянув на світло, та нічого збагнути не міг: жінки й чоловіки, а хто — не впізнати.
І все-таки, хто б це передав? Погляд мимоволі упав на телефон. Сподівався, що молода жінка подзвонить, поцікавиться — чи дістав пакуночок? І дуже хотілося, щоб саме в цю хвилину зателефонували. Від того, здавалося, відчув би, що живе.
Телефон мовчав, та почувся довгий дзвінок у коридорі. Павло подумав знову на сусідку Вдовіну і вирішив їй не відчиняти: йому тепер не до балачок! Але дзвонили ще — настирно.
— Хто там?
— Відчини, Павле, я! Чого ж лишив ключа у дверях?
Упізнав Геннадія і гукнув у відповідь:
— Зараз, Гено, зараз!
І все ж не спішив. Подумав — як повестися з братом? (На кладовищі бачилися мало, а говорили й того менше, тільки що Геннадій передав ключ від нового замка — а хтозна, чи не хлопець тоді, у суботу, натворив біди?
Геннадій відразу схопив Павла за плечі:
— Невинний, я знаю!
— Звідки?
— Від майора.
— Де це ти з ним здибався?
— А там, де й ти: й мене викликали, допитували.
— Запідозріли чи що?