— Та ні, розумієш… — Геннадій неспокійно почухав свої патли.
— Договорюй, коли вже почав. Я тобі не слідчий.
— Розумієш, я тої суботи, вже увечері, десь після десятої, забіг до вас, бо забув конспекти: заходив же перед тим з дівчатами прямо із занять… Відчиняю двері, а вона, Наталя, лежить серед кімнати. Поряд з нею на подушці — лист. Я прочитав — Наталя пише Віці, як ти їй отруюєш життя, не даєш… літати. Ну, думаю, Павло…
— Скипів і вбив! Було таке на душі?
— Було, Павле. Тому я взяв Наталині коштовності і виламав двері — щоб навести думку на бандитів. Потім, щоб звернути увагу сусідів, що в хаті щось сталося, порізав дерматин… І ще на весь голос увімкнув телевізор, хоч він і так уже гримів. А сам — ходу…
— Це ти про якого згадував листа? — насторожено уточнив Павло.
Похнюпився Геннадій, зрозумівши, що в брата на мислі. Сказав:
— Не переживай… Уже все одно…
— Легко тобі казати, Геннадію.
— Головне, що ми з тобою вільні. Та й незаплямовані.
— Де той лист? — питав своє Павло.
— Залишив у міліції. Може, за ним щось і розшукають.
— Кажеш, писала Вероніці?
— Я вияснив — лише один конверт був від листа до Віки, а того, що там було написано, вона ніколи, каже, не читала.
— Значить, лист підроблений! — просяяв Павло. — А якщо фальшивий лист — фальшива й анонімка! Наталя була чиста, невинна, свята!
І тут же гіркий сум заволодів Павлом. Геннадій пожалів його.
— Душа болить, знаю, бо твоя дружина…
— Найрідніша на світі!..
— Та все одно — ти повинен знати, що не горить не куриться. Десь щось воно тліло.
Павло сердився:
— Не кажи — любила Наталя мене. У той вечір вона ще й казала, що дуже щаслива.
— Брехала, Павле, як і завжди.
— А звідки ти знаєш? Доведи… Дай докази!
— Дуже щасливих не буває.
Жалісно дивився на брата Павло. Побачив, що Геннадій відвів очі вбік. Значить, сказав не те, що хотів. Але чого таїтися? Колись він, Павло, мусить довідатися правду!
— Ти читав того листа?
— Читав.
— То була рука Наталі?
— Так!
— Я опротестую! Хай зроблять експертизу! I не лише листа, а й цього… Розгорни, подивися… — подав Павло братові рулончик фотоплівки.
Доки Геннадій розглядав кадри фотострічки, він пояснював:
— Передала сусідка. Каже, ніби принесла якась молода жінка, що була в капелюшку й дешевому костюмі. Може, тобі видасться знайомою?
Важко було когось розпізнати на отих малоформатних кадрах. І все-таки Геннадій здогадався:
— Тут Наталя… з якимось чоловіком. Я дам віддрукувати.
— Не треба! Не потрібно, щоб хтось таке бачив. Краще дістань десь фільмоскоп.
— Де ж його дістати?
— Ану, поміркуй…
Геннадій ще раз розгорнув перед очима плівку, та відвернувся від вікна — вирішив проглянути кадри проти світла електричної лампи.
Але й так нікого впізнати не міг.
Правда, зійшло Павлові на розум, щось таке там і повинно бути. І передав плівку той же друг чи недруг, що спочатку прислав анонімку: тепер йому додає ці знімки, щоб переконався — таки він рогоносець, а Наталя зрадниця!.. Не дуже бо впевнений, що Павло повірив анонімці, зважив на неї, щось зробив, аби позбутися рогів… Тоді чому передає плівку, коли Наталя вбита? Тепер йому, Павлові, все одно!
Вирішив — коли вже почав пити свою гірку отруту, то не боячись, не вагаючись, повинен її випити до дна. Щоб знав, яка вона була, Наталя.
З невдоволенням поглянув на Геннадія — чому стоїть, роздумує, коли щонайшвидше треба перевірити ту плівку!
Брат пішов шукати фільмоскоп. А Павло вже собі уявляє різні непристойності, що могли бути на кадриках. Бачив щось подібне в митному музеї на прикордонній станції, коли їхав у туристську подорож в Угорщину. Чимало там було речей, що вилучили митники від непроханих гостей, і серед усього — порнографічні карточки, що аж гидко брати їх до рук. Чи й Наталя часом не сфотографована лише в одних панхочах, у чужих обіймах? Не інакше — адже вона їздила з різними іноземцями. Хтось-таки турбується про нього: хоче, щоб не дуже шкодував, що її уже нема на світі. Тому передав плівку саме тепер, коли її вбито…
Гаразд, казав Павло собі й комусь невідомому — нехай була зрадлива, обманювала, але ж така гарна, ніби народжена на світ для одної радості! І не лише собі бажала щастя, але й іншому. Хай не йому, своєму чоловікові, але ж хіба з нею він не був щасливим? А той, другий, йому заперечував: щастя насправді не було, був самообман, даремна самовтіха…
І Павло неспокійно ходив по кімнаті.
Нарешті дочекався: Геннадій повернувся з фільмоскопом. Почали удвох його ладнати. Промінь спрямували на білу плахтину, що її розвісили на стіні, над комодом. Руки в Павла тремтіли, ніяк не міг справитися з плівкою — адже вона не для фільмоскопа. Затамував подих, коли враз на полотні заграли якісь тіні. На березі моря, біля пальм, були сфотографовані чоловіки й жінки. Удвох із Геннадієм вгадували, де вона, Наталя. Передивилися всі кадри, але її ніде не було.