Відкрив дверці газика, дав місце Марині поряд з водієм, а сам умостився на задньому сидінні. У дзеркало бачив, як легенько поправила волосся. Рука в Марини біла, пальці довгі — явно не вистачає на них персня з яскравим камінцем. Може, й має, й залюбки б носила, але майор цього не любить — вже чув від нього фразу, що міліція — не театр.
Глянув у віконце і раптом аж смикнувся:
— Зупини, зажди одну хвилинку!
Вискочив із машини, навіть за собою не зачинив дверці. Марина здивовано дивилася услід, доки він не наздогнав дівчину в рожевому береті.
— Навіщо так поспішати, Віко?
Зупинилася:
— Це ви?
Не став критися Віктор:
— Саме думав, як би вас зустріти, а бачу — ви йдете…
— Навіщось вам потрібна?
— Хотів перед вами вибачитися: якось воно того вечора вийшло, що примусив плакати і вас. Але Павло вже на свободі.
Примружившись, спитала:
— Значить, ви помилилися?
— Не зовсім так… Але, Вероніко, тепер я поспішаю — чекає машина. Зустрінемося увечері — й про все поговоримо. Буду вас чекати о сьомій годині на Театральній площі.
— Як це розуміти?
— Ну, хочете, аби ми зустрілися?
Запитав, а дівчина потупила очі, нічого не сказала. Озирнувся — Марина навмисне дивиться убік.
— То як?
— Прощавайте, ніколи мені!
— Я все-таки чекатиму…
Поволі повернувся до машини. Побачив, що Марина вже набрала суворого вигляду. Сиділа непорушно, дивилася прямо перед себе. Віктор мимоволі вдався до виправдання:
— Сестра її. До речі, дуже схожа на Наталю. Якби ви подивилися на фото Наталі…
— А мені хіба не все одно?
— Мені не все одно, — по хвильці мовив Віктор.
— Побачила відразу.
— Що саме?
— Що гарна, зваблива…
— Справді?
— Чого б мала кривити душею? Досить симпатична.
Віктор знову на хвильку притих. Потім згадав:
— Я дещо хотів дізнатися від неї.
Марина зауважила:
— Майор же вас відсторонив від справи.
Неприємно стало Вікторові, сумно. Замовчав і нічого не відповів Марині. Власне, їй не треба відкривати, що собі надумав. Якщо він у справі загибелі Наталі дечим і поцікавиться — це буде продиктовано лиш доброю пам'яттю про неї, загиблу. Він аж ніяк не прагне зробитися приватним детективом, порушити законність…
Та ось уже й фабрика — роздумувати ніколи. Поспішив у кабінет директора. А секретарка зупинила: директора нема.
Шкодував уже, що взяв Марину. Гадав, що по дорозі поговорять, зблизяться, а вийшло навпаки: стала між ними Вероніка, і вони ще більше відійшли одне від одного. Ось і Марина вже сказала:
— Я їду назад, в мене своя робота.
Погодився:
— Як хочете!
Залишився, як на роздоріжжі. Дивився у вікно услід машині: поїхала Марина сумна, невдоволена.
Невдовзі повернувся в міліцію й сам. Переглядав матеріали, які прихопив з фабрики, а відчував: між ним і Мариною тепер не просто стінка, а якийсь глухий, холодний мур. Хто обійде того мура першим? Звичайно, Марина буде заходити до нього, як і досі, але вже без усмішки, виключно у справах. А йому потрібна найперше її усмішка. Чому? Не міг сказати собі правду, бо збагнув лише одне: тепер, на роботі ближча вже Марина, а не Вероніка. Хіба ж бо він знає Вероніку? Та й що йому скаже те дівча у справі Наталі? Мабуть, небагато. А от без Марини він — як у потемках: лише через неї може дізнаватися, що нового дослідив майор.
І подумав: як же з тим листом, що залишив Павлів брат — Геннадій? Чи встановила експертиза, що почерк — Наталин? Він хотів би, щоб лист був підробленим. Ну, а коли ні, коли його справді писала Наталя? Навіть кров забухкала у скроні: такий лист — Наталя? Та що б з нею сталося? Невже вона була така цинічна? Не знав того, не помічав ніколи… Але ж тепер куряча сліпота минула! Може, й далі марив би Наталею, якби не прокинувся від нічного пострілу на вулиці Підвальній! Адже він…
Двері до кабінету рвучко відчинилися — увійшов майор.
— Ну, сьогодні, поставимо крапку. Привезеш одну жінку. Не подумай тільки, що я знову віддаю тобі справу. Просто мені потрібна допомога, а ти один у мене під руками.
Віктор поцікавився:
— Що за одна? Як її знайшли?
— Передала Мушникам цікаву фотоплівку. На щастя, касета була загорнута в газету, а там залишилася адреса передплатника — правда тільки номери: будинку і квартири. Вранці в експедиторській були всі листоноші, й один із них упізнав свій почерк. Даю тобі цю ниточку в руки.
— Іду, товаришу майор!
Ковальчук вернувся у свій кабінет і відразу почав готуватися до зустрічі з новим запідозреним.