— Скажіть, це ви передавали Павлу Мушнику? — показав їй плівку.
— Я… — жіночка кокетливо поворухнула язиком, начеб крутила в роті жувальною гумкою. — Я, звичайно.
— Так… Тоді сідайте, трохи поговоримо.
Жіночка, вихиляючись, пішла в куток, до крісла. У друге сів майор. Віктор залишився за столом, на своєму робочому місці, але не зводив погляду з майора і «гості», як її назвав про себе в думці.
— Як вас звати? — запитав майор.
Присунула до себе попільничку, дістала «Opal».
— Будник… Оксана Антонівна.
— А ким ви працюєте?
— Н-ну… продавщицею. В магазині «Золоте кільце».
— Наталю Мушник знали? — клацнув запальничкою майор.
— Вона була моя краща подруга. Я завжди називала її Наталі…
— А вона вас — котиком?
— О ні… — «гостя» знову повела по яснах язиком, ковтаючи усмішку: — Котик — це він…
— Хто саме?
— Н-ну, Наталі його приймала у моїй квартирі.
— Це кого?
— Н-ну… Кого ще жінка може приймати? Котика…
— Як його справжнє прізвище?
— Не знаю. Завжди залишала їх удвох. Розумієте… — схрестила ноги молодиця.
— А у вас є чоловік, сім'я?..
— Одна, — поглянула впівока на молодого лейтенанта.
Віктор не розумівся, нічого не доходило до його свідомості: щоб Наталя, котру з юних років мав у своєму серці, на чужій квартирі приймала коханця?! За що? За коштовності, що їй дарував? Як же могла так низько упасти? Невже душа в неї завжди була нікчемна, жалюгідна? Тоді, може, й краще, що Наталі вже нема на світі!
Та враз спохопився — як же таке думати? Адже все своє життя повинен присвятити одному — справедливості! А найбільше прагнути до того, щоб викрити злочинця. Тепер він недалеко, у приймальній начальника відділу, і саме на нього зараз покаже свідок — добре, що довелося її розшукати!
Будник була вдома й зовсім не здивувалася, коли повідомив їй — хто він і звідки, чого хоче — іншого, мовляв, і не чекала. Віктор не на жарт розхвилювався, коли відкрилася йому: так, знала Наталю і про все розкаже — чого ж не розказати?
Та знав, що ще довго ламатиме голову, міркуючи над тим, що привело Наталю до такого страшного падіння? Може, іноземці, а може, і ця краля. Чому не відвернула Наталю від розпусти, якщо була їй за кращу до-другу? Чом не зупинила, не закликала отямитися? Напевне, навмисно штовхала подругу до прірви, щоб полетіла стрімголов, розбилася на смерть. Бо й сама вона така… Хіба це не злочин? Не кримінальний, та моральний. Поставити б її перед громадськістю — хай би кривлялася тоді!
Майор Ковальчук відкинувся у кріслі, запалив і сам.
— А нащо Наталя залишила у вас фотоплівку?
Знову ніби пожувала гумку:
— Знаєте, що там сфотографовано?
— Курортники…
— А серед них якийсь її родич… з коханкою на руках — це знаєте?
— Здогадувалися.
— То як могла тримати фотоплівку дома?
— Чому ж її не викинула зовсім?
— Ви зацікавилися, бачу… — дихнула густим димом. — Рада, коли в чомусь зможу допомогти. Я скажу: тим кадром Наталі його шантажувала. Вона йому не давала жити.
— Що їй було потрібно — якщо, кажете, родич?
— Гроші… що ж іще?
Майор підвівся:
— Добре, Оксано Антонівно. Зараз я вам зроблю очну ставку з отим самим родичем, і ви при ньому скажете, чи це не той старий кіт… чи котик, що ходив за Наталею.
— А я маю право?
— Чому? Не розумію.
— Кажу ж вам — мене це не стосується. Я у справи Наталі ніколи не втручалася…
— Ми теж. Але тепер, бачите, доводиться.
Усі троє зайшли до приймальні.
Будник подивилася на старого лісника і похитала головою:
— Уперше його бачу…
— Гаразд, Оксано Антонівно, — злегка вклонився їй майор. — До вас тоді останнє прохання: сядьте в кабінеті товариша Погоріляка і все, що нам розповіли, викладіть на папері.
Віктор провів її до себе, а майор знову запросив до свого кабінету Вікентія Сергійовича.
Спробувати, може, міркував, поговорити з ним інакше, лагідно, по-приятельському, аби й не відчував, що він сидить на допиті? Якби міг стати лагідним, але щось не той настрій, втрачається терпіння. Адже він готовий був на справі поставити крапку. А тепер відчув: як на перший погляд, не така уже й важка дуель з Осадчим — змучила його! Ніби раптом дали себе знати всі пережиті поєдинки з різними злочинцями, хоч він і виходив завжди переможцем. Перемоги бо даремно не даються, багато й забирають.