Натис на кнопку, і коли з'явилася у дверях Марина, неофіційно попросив:
— Принеси нам, Маринко, свіженької мінеральної водички.
Осадчий поцікавився:
— Я — заарештований?
— Вікентію Сергійовичу, — зітхнув майор і пересів за приставний стіл напроти Осадчого. — Прошу вас зрозуміти і запам'ятати: за нашими законами, не ви повинні доводити свою невиновність, а я маю довести вашу вину — якщо вона є. Коли ж ви невинний, то допоможіть же мені розібратися у всіх цих речах, — і майор, підвівшись, виклав на стіл наган, фотографії, листи… Й Наталин скарб. — Не спішіть. Подумайте. Але скажіть правду. Ми ж однополчани — пройшли війну… Вікентію Сергійовичу!..
Марина відкрила пляшку «Лужанської», налила у склянки.
Осадчий трошечки попив і кашлянув:
— То так… Але я досить заплутався. Не знаю, як інакше…
— Не біда: тут допоможу я, — лагіднішав дедалі майор. — Заплуталися, бачу, — кінців ниточки кілька. Будемо брати по одному. Ну ось — фотографія…
— Це було давно, — почав оповідати Вікентій Сергійович. — Років десять тому. І я був молодшим, і вона, ця дівчина, Галинка, була тоді зовсім молодою. А Наталя закінчила школу чи то перший курс університету… — точно не скажу. Знаю тільки, що обидві з матір'ю вперше приїхали на море. Там, на пляжі, з ними я і познайомився. Власне, це знайомство пішло далі, бо саме я звів потім Наталю з Павлом… Але повернемось до моря. Якось під час шторму тонула одна дівчина. А тут хвилі — аж почерез голову. І всі чомусь дивляться на мене, наче я — високий, то мені ті хвилі не страшні. Кинувся в пучину… Одним словом, виніс я ту дівчину на берег на руках, бо вона була вже непритомна. А Наталя саме цей момент сфотографувала. Майор витер хусткою лице.
— Хіба та фотографія вас якоюсь мірою компрометувала?..
— А тут таке діло, товаришу майор. Коли вже говорити все начистоту… Їдучи в Тернопіль, я зупинився в Рогатині, де живе Галина. Через що сестра і нарікала, чому не приїжджаю, хоча про Галину, звичайно, не знала. Цього разу все-таки я викроїв день і для сестри… Галя має великого хлопчика, та з чоловіком розійшлася. А між нами досі залишилася та давня прив'язаність… зову її дочкою…
— Виходить, Наталя вас шантажувала?
— Що ви, зовсім ні!.. Така фотографія у нас дома була, але кудись зникла. А про плівку я навіть не думав, що вона ще є.
Майор відклав у стіл фотографії, затим — листи. Зібрав і коштовності — залишив один наган.
— А цей револьвер, — продовжував Осадчий, — був весь час у нас. Та якось, місяць тому, приїхала Наталя і каже: «Вікентію Сергійовичу, я оце водила в наш музей туристів і розговорилася там з працівниками. Вони дуже просять, щоб ви дали наган до музею». Я бачу — добре діло, то так, з коробкою, без слова і віддав.
— А вона?..
— Того вже я не знаю.
Лісник став червоний. Але й без цього зрозумів майор Ковальчук, що він сказав усе начистоту.
Лейтенант Погоріляк заніс до начальника письмове показання, що написала Будник.
— Де, кажете, живе ваша «дочка»? — ховаючи й наган, спитав майор Осадчого.
— У Рогатині.
— А де вона працює?
— Там, на автостанції.
— Ага… — майор глянув на Погоріляка. — А як її прізвище?
— Фенич Галина Яківна…
— Значить, у п'ятницю й суботу ви гостювали в неї.
— Так…
Майор кивнув Віктору, аби перевірив.
Продавщицю сказав відпустити. Осадчого ще трохи затримав. Вже не допитував його, а повів розмову про ліс, про гриби, що їх любив збирати, питав — де, в яких місцях ще можна знайти білі і чи з'явилися оп'ята. Тим часом викурив цигарку й налив собі знову мінеральної води.
Задзвонив телефон. Майор підняв трубку і послухав. А тоді сказав:
— Ви вільні, Вікентію Сергійовичу.
Здивувався, наче не йняв віри, що майор насправді його відпускає:
— Я ж дав їй наган.
Погодився майор Ковальчук:
— Так, дали. На жаль… Але своєму вбивці передала його вона.
— Невинний я?
— Невинні у тому, що на курок натисли не ви. «Дочка» нам посвідчила, що ви з суботи на неділю гостювали в неї.
Засоромився. Майор сказав прямо:
— Пораджу вам: лишіть «дочку» в спокої. Слідкуйте за тим, щоб у сиву голову ніщо дурне не лізло. Розумієте…
— Розумію, але… що я можу?
— От лікарі кажуть — холодний душ добре допомагає. Та ще ліс — у вас же ліс під боком! Десь приїду по гриби — тоді продовжимо розмову…
— Приїжджайте, — підвівся Осадчий і розвів руками. — Гостем будете.
О сьомій годині на Театральну площу Віктор не пішов. Програма змінилася: мав під кінець робочого дня важливішу зустріч. І все-таки був незвичайно збуджений, хоч відчував десь у душі докори: а як Вероніка? Обіцяв же зустрітися з нею. Хотів погуляти, поговорити… про Наталю.