— Невже? — глянула впівока, як тоді в кабінеті.
— Ще й як знав!
— Ого, це вже щось навіть цікаве. Ану, розкажіть.
Віктор — сумний, задуманий — обійшов калюжу.
— Вчилися в одній школі. І, знаєте, як воно буває… Шкільна дружба… Одним словом я її любив.
— Любили? Як?! — попутниця Віктора аж зупинилася від дива.
— Ну як люблять? Отак і любив…
Хотів сказати лейтенант, що навіть тоді, коли звинувачував у вбивстві Павла, оця любов ще в ньому жила, хоча Наталі вже не стало. Та лише зітхнув.
— Бачу вам на душі важко?
— Звісно, важко: подругою юності була.
Оксана запалила.
— І мені теж тяжко… Тому була би дуже рада, коли б могла стати у пригоді, щоб знайти убивцю.
— Це міг бути й він?
Злякалася:
— Що ви! Аби на моїй квартирі… Я би собі з таким не починала. То був культурний чоловік і спокійний, тихий…
На те Віктор мовив:
— Але ж у тихому болоті чорти водяться.
І пожалкував: бачив, що знову стала нервувати. Думав — це від того, що нагадав їй про болото. Кинула недопалок:
— Та що нам тут стирчати — люди пішли додому!
— Люди пішли, це точно, — кинув своє Віктор. — А звір мусив іще залишитися: такі мають нерідко на базі особливі справи, що не входять у робочий день.
Помітив, що зелені вогники очей світяться недобре. Заговорив спокійніше:
— Бачите, під воротами ще є пара «Жигулів» — а може?..
Жінка стиха відійшла убік. Чимось заклопотана, дивилася в землю, вже не звертаючи уваги на присутність Віктора.
Він пройшовся в інший бік, щоб і собі побути одному, дещо обміркувати. Став біля обчухраної старої акації, задивився у її дупло…
Раптом почув від машини:
— Котіко!
Мимоволі глянув на свою знайому. Вона, розгубившись, трохи повагалася, але тут же радо підбігла до машини. Оглянувшись на Віктора, мовчки підняла руку і помахала пальцями.
Погоріляк у відповідь махнув їй рукою, а погляд механічно вихопив номер «Жигулів».
— Котіко… — повторював лейтенант уголос. — А ми шукали котика. Та ще й у циліндрі!
Він попрямував до телефона-автомата.
За столом сиділа лише молода пара — Геннадій і Віка, а біля них — Віктор. Павлові не сиділося: гримів стільцем, підводився, бо сидячи не міг говорити — такий був схвильований.
— Вікторе, мій друже! Тепер ти розумієш? Вона була безвинна… Чиста, як сльоза… Як світла сльоза радості, що капле мені з ока! Не прилипла до неї брехня, хоч яка була масна! Серце вгадує, воно знає правду — я не помилився. Чуєш, Вікторе? Слова, які говоряться крізь сльози, — правдиві, святі!
Погоріляк погоджувався мовчки. А Павло радів:
— Скільки тисяч знайшли в тої кралі, що вбила Наталю! А всякого краму! У неї на квартирі була друга база! А де її щастя? За найбільші гроші, як бачиш, не купила ні щастя, ні краси, ні любові. Вікторе!..
Геннадія трохи розвеселило і шампанське:
— Якщо воно не у грошах щастя, тоді мені справді пощастило…
На це Віктор закинув:
— Все ж рідко трапляється, щоб у руках студента побували такі дорогі речі — жіночі коштовності — і то повні жмені.
— Золото, перлини… Дорогоцінні камені, — не вгавав Павло. — Як усе блищить! А я за них не дав би одної світлої сльозинки. Якби Наталя знала! їздила з усякими панами зі світу, то, може, й надивилася на легке життя, але не проміняла на нього душі. Вікторе, загинула, а не проміняла!
Вероніка все ще сиділа без слова — чомусь їй незручно було поруч з Віктором, надто — як мовчали. І стиха запитала:
— А все-таки… звідки був той лист, що Геннадій знайшов на подушці?
Віктор чекав нагоди, щоб розговоритися, і охоче взявся пояснювати:
— Видно, було так. Через Наталю спекулянтка гадала активніше зв'язуватися з іноземцями. Вчасно чи не вчасно, Наталя таки спохопилася. Та навіть не помітила, що вже їй на шию накинули зашморг. За дороге намисто ота краля, — глянув на Павла, — виманила у неї наган. Скористалася й такими, здавалось би, дрібницями, як стара фотоплівка… чи конверт. Той конверт був від листа, якого ви таки не одержали, — поглянув на Віку, — виїхали з курорту раніше, і лист повернувся. Хитра бестія взяла його собі з далеким прицілом — викрала з Наталиної сумочки. А фальшивого листа, якого вона потім вложила в конверт, написала, звичайно, сама — під стиль і почерк справжнього… Павло ходив довкола стола:
— Коли я її питав… — ой, чи треба було це питати?! — кажу за того котика… Наталя, пригадую, мені відповіла: вона мене називає рибкою, то я її котиком. Бідна, й не думала, як котик любить рибку. Що він її зжере!
— Не нарікай, Павле, бо саме те слово нам і помогло… Мабуть, Наталя вчула, що ту бестію дехто називає місцевим ім'ям Котіка — тобто Катерина. Таку мала прозивку у своєму злочинному світі…