Незнайко, що лежав на своєму нашвидкуруч зладнаному лежаку при задній стінці, яка тепер стала долівкою, мерщій схопився на ноги й кинувся до дверей, що вели в шлюзову камеру.
— Ти куди? — зупинив його Капітан.
— Як куди? Надвір. Мені вже обридло каменюкою сидіти в цій тісняві. І повернутися ніде.
— Навіть заборола на шоломі не опустив! — жахнувся Граматик. — Таж тут, на Місяці, ні крапельки повітря нема. І температура жахлива: на сонці жара понад сто градусів, а в затінку — сто п’ятдесят градусів холоду. На Землі такого морозу й не буває. Ти тільки б виткнувся надвір, то або на бурульку замерз би, або, як чайник, закипів би.
— Це по-перше, — знову обізвався Капітан. — А по-друге, тут кожний крок, перш ніж зробити його, треба десять разів обдумати й зважити.
— Уміння наперед обдумувати свої дії і підпорядковувати їх певним вимогам називається самодисципліною, — докинув зі свого кутка Друг. — Самодисципліна допомагає людині вижити в суворих умовах.
Нараз щось ударило по обшивці корабля. Щоправда, не сильно. Але за першим ударом почувся другий, третій… Удари частішали, сила їх ставала дедалі більшою. Корабель уже, наче дзвін, гудів од цих ударів. У кабіні потемніло, запанували сутінки, як у надвечір’я чи в грозу.
Незнайко з пополотнілим обличчям роззирався довкола. Навіть Граматик розгубився, так і завмер із розкритим ротом.
— Нічого страшного, — спокійним голосом промовив Капітан, якого це бомбування спочатку теж спантеличило. — Двигуни корабля, коли ми сідали, вимели вгору пилюку та дрібне каміння. Зараз усе це падає вниз. Великі частини піднялися не дуже високо — скоро їхні удари припиняться. Але пил сипатиметься довше. Тим часом ми будемо готуватися до виходу на місячну поверхню.
— А що тут готуватися? — заявив Незпайко. — Опустив забороло — та й іти.
— Готуватися треба ретельно, — вів далі Капітан. — Насамперед слід перевірити справність скафандра, його електроживлення, сонячні батареї, терморегулювання, регенераційну систему…
— А що воно таке — ренегаційна… ой, щось не так… Про яку це ти систему кажеш? — запитав Незнайко.
— Про регенераційну.
— Генералційну?
— Ні, не так, Незнайку, — втрутився Граматик. — Ти сплутуєш різні слова, у звучанні яких є щось близьке.
— Слова, різні значенням, але близькі звучанням, називаються паронімами, — додав Друг.
— Тут не зовсім пароніми, бо слова-пароніми більше подібні одне до одного, як мимохіть, тобто мимоволі, і мимохідь, тобто між іншим, — пояснював далі Граматик. — У слові регенераційний, яке, до речі, іншомовного походження, є префікс ре— із значенням “знову” і корінь — ген-, який означає “породжує”. У цілому ж це слово можна перекласти як “такий, що знову породжує або відновлює”. По-нашому найкраще було б сказати: відновлювальний. Ми вдихаємо кисень, кисень у нашому оргапізмі сполучається з вуглецем, і утворюється вуглекислий газ, який ми видихаємо. А регенераційна система, яка є в скафандрі, відновлює склад повітря, очищає його, відбираючи з нього вуглекислий газ. І повітрям знову можна дихати.
— То перевір і в мене…ну, оту… регенераційну систему, — попросив Незнайко.
— Друг тобі підкаже, як перевірити.
Тим часом у кабіні посвітлішало. Усі четверо прилипли до ілюмінаторів. Згори ще сипалися дрібні блискітки пилинок, але вони не опускалися повільно, як на Землі, а падали прожогом. Тут не було повітря, яке б затримувало політ1 дрібненьких частинок, і тому вони мчали додолу з такою самою швидкістю, як і каміння. Але тихо, без свисту, ніби в німому кіно.
Небо, як і в міжпланетному просторі, було вугільно-чорним, так само рясно світили на ньому непорушні зірки. Низько над обрієм, немов надкраяна велика хлібина, висів яскравий овал Землі. її діаметр був разів у шість більший, ніж діаметр Місяця, видного з Землі. Переважали на земному диску два кольори: синій — колір океану і білий — колір хмар. Уся Земля була повита ніби тонким прозорим серпанком, який надавав їй якогось небуденного, ніжного відтінку.
— Погляньте, хлопці! — вихопилося мимоволі в Капітана. — Земля наче трохи бузкового кольору.
— Ні, скоріше блакитного, — заперечив Граматик. — Як літне небо.
— А мені Земля здається рожевуватою, наче яблуневий цвіт, — здивувався Незнайко. — Але ж яблуні вже давно відцвіли…
— Яка ж усе-таки гарна Земля! — прошепотів Капітан. — Кращої, мабуть, у цілому всесвіті немає.
Праворуч, на сході, вже досить високо над обрієм, сліпучо палало в чотири рази менше від Землі Сонце. Від нього поверхня Місяця була такою яскравою, що було боляче дивитися на неї. Тільки скелі відкидали різко окреслені смолянисто-чорні тіні, і здавалося, що то зяють якісь бездонні прірви. А може, то й справді чорніли провалля? Адже ніхто ще тут не був, ніхто своїми очима не бачив.
— Дивіться, яка малесенька зашпилена гірка, — Граматик показував на освітлений сонцем шпиль, що виглядав з-за обрію, наче був приклеєний до краю Місяця. — Ніби надламана колючка на трояндовому кущі.
Капітан відразу ж втупився в розкладену перед ним карту Місяця.
— А знаєте, що це, хлопці? — запитав він через якусь хвилину. — Це пік Лейбніца, найвища гора на Місяці. Має заввишки приблизно дев’ять кілометрів і віддалена від нас кілометрів на сто, не менше.
— Жартуєш, — скептично всміхнувся Незнайко. — Сто кілометрів… А всі камінці на цьому шпилику як на долоні видно. Це ж буде так десь, як від Келеберди до Києва. А попробуй побачити Київ навіть з Михайлової гори…
— То на Землі — чим далі предмет, тим гірше видно його. Бо там повітря, а в повітрі ж і пил, і дрібнесенькі крапельки роси — вони розсіюють промені, затуманюють обрій. А на Місяці нема ні повітря, ні пилу — і як би далеко не був предмет, завжди його бачиш чітко, виразно, ніби він ось тут, перед тобою. Через те на Місяці важко визначати відстань. Те, що здається близьким, може бути дуже далеким.
— Аз Землі цю гору видно? — поцікавився Незнайко.
— З Землі вона дуже маленька, на фоні Місяця й не помітна, бо ж відстань яка! Близько чотирьохсот тисяч кілометрів, все одно, що десять разів об’їхати Землю по екватору. Тільки в потужний телескоп її можна розгледіти, та й то не завжди, бо час від часу вона ховається за диск Місяця.
— То й Землю з неї, мабуть, не завжди було б видно, — здогадався Незнайко.
— Так, — підтвердив Капітан.
— Зате в горах Дерфеля, де оце ми зараз, Земля ніколи не заходить, — додав Граматик. — Тільки трохи коливається над обрієм — вліво, вправо. І Сонце тут завжди світить — це єдине таке місце на Місяці.
— Сонце — постійне джерело енергії для всього живого і всіх механізмів, — обізвався Друг, похитуючи лускатим хвостом. — Без Сонця нема руху, нема життя.
— Справді, — підсумував Граматик, — гори Дерфеля — чудове місце для роботи: і Сонце завжди гріє, і Землю видно, і пейзаж досить різноманітний.
— Пхе, знайшов пейзаж! — презирливо пхикнув Незнайко. — Я-то думав… А тут ні дерев, ні кущика, ні пташок, ні моря. Навіть трави нема. Тільки одне сіре каменюччя. Хоч би небо як небо, а то й воно чорне, ніби сажею вимазане. Подивився я — й виходити надвір перехотілося. Найкраще таки вдома.
— Звичайно, — погодився Капітан, — порівняно з місячною пустелею навіть наші верболози — то райський куточок. Але людям уже мало цього, їм хочеться глянути на свою Землю здалеку, їх тягне до інших світів, до інших цивілізацій. І кращої, ніж Місяць, проміжної станції на шляху до далеких планет годі й шукати. Тут ідеальне місце й для астрономічної обсерваторії. Звідси можна вести постійні спостереження за Землею, за погодою на Землі. А вакуум, такий потрібний для виготовлення різних хімічно чистих речовин! А скільки на Місяці сонячної енергії!