І раптом село заворушилося. Мов хто на сполох ударив. Гамір, рипіння, гупання дверей, бряжчання відер заполонили Келеберду.
Але найдивніше було те, що в жодній хаті ніхто не шепотів, не просив, не гукав: “Синочку, вставай, корову на росу пора гнати”, чи: “Лежню, підводься, доки будеш хропіти? Он худобина в хліві голодна”, або: “Донечко, сонечко, розплющ оченята”. Навпаки, мамам треба було стримувати своїх синів та дочок, щоб вони не вставали так рано.
— Чого ти ні світ ні зоря схопився? Я ще й корови не доїла. Ти ж хоч перекуси що-небудь.
— Та швидше, мамо, доїть, пожену вже на росу. Це на одному кутку Келеберди. А на іншому:
— Куди ти драбину потяг? Куди? Тільки ж не кинь її там у лозах! Додому принеси! Бо я тебе знаю — аби з дому…
А ще на іншому:
— Хоцу кататися на якеті! Хоцу на Місяць їтіти!
— Полетиш ще, полетиш! А зараз сни! Спокою з тобою нема, щоб ти здоровий ріс, дай хоч попоратися.
Можна було почути таку розмову:
— Уже тиждень теслярську сокиру шукаю. Бригадир сказав кілля повбивати та дріт натягти від верболозів, а, то худоба геть-чисто картоплю перетолоче. Ти часом не знаєш, де вона, вітрогоне?
— Вона ж, тату, он там, у сінях, за діжкою стоїть. Розгублений батько бубонить собі під ніс:
— Завжди засунуть кудись.
Але вже через хвилину його басовитий голос гучнішає.
— То твоїх рук справа, шибенику! Ти що, цвяхи сокирою рубав, чи що? Скільки кажу: не чіпай мені теслярської сокири… А до нього — як об стіну горохом… Геть пощербив, зачовпав…
Хто був того ранку на Канівських горах, той від несподіванки не міг отямитися, дивлячись на Келеберду.
Мчали промені зі сходу, світлішав поволі широкий Дніпро, вбираючи в себе всю неповторну красу літнього неба. І раптом… Чи то з-за обрію, з-за келебердянських садків, чи з верболозів над Дніпром випорснула вогняна куля. І вдарила могутня хвиля світла й затопила гори, побігла лісами. Міріади діамантових намистинок заграли в росяній траві. Принишкло на мить у здивуванні щебетливе птаство.
Замовкли і люди. Тільки в кого-не-кого вихоплювалося мимохіть:
— Яке диво!
Але хлопці — Капітан і Граматик — не чули ні збуджених вигуків у Келеберді, ні здивованого шепоту на Канівських горах. Вони разом з Другом…
Кла(т, д)ка, ві(х, г)тик, ле(х, г)кий, пу(х, г)кий, сте(ш, ж)ка, ні(х, г)ті, моло(т, д)ьба, бли(с, з)ько, мабу(т, д)ь, ди(п, б)ки, боро(т, д)ьба, кни(ш, ж)ка, мере(х, г)тіти, ва(ш, ж)ко, змо(х, г)ти, во(к, г)зал, рі(т, д)ко, про(с, з)ьба, зскре(п, б)ти, тя(ш, ж)ко, (с, з)кошений, (с, з)цідити, лі(ч, дж)ба, дьо(х, г)тьовий.
Ключ.Випиши підряд лише ті слова, у які треба вставити з дужок букви, що позначають дзвінкі приголосні. У кожному з них підкресли другу від початку букву. З цих букв прочитаєш надзвичайно важливе і дуже секретне повідомлення.
V. Операція “Узвар”
За ілюмінатором чорніла глуха й мовчазна порожнеча. Тільки, то густіше, то рідше розсипані, рівно, незмигно блищали у ній дрібні іскорки — зорі. Ніби хтось у темній непроникній завісі цвяхом раз по раз попроколював дірочки в інший світ — яскравий, залитий сліпучим сяйвом. І рясно ж тих зірок, рясніше, ніж найтихішої морозяної ночі.
Граматик перевів погляд у нижній ілюмінатор (щоправда, тут важко було сказати, де низ, а де верх). І там теж місцями світилися вогники, але якісь тьмяні й розмазані, пемов світлячки між травою. Он справа попереду цілих два скупчення їх. “Це, мабуть, Буенос-Айрес і Монтевідео, а може, Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро, — подумав Граматик, пригадуючи карту світу. — Ми зараз десь над Південною Америкою. Тут ще ніч. Потім під нами почнеться Атлантичний океан… а там Гібралтар, Середземне море, Рим, Бєлград… До Келеберди далеко ще, хвилин тридцять-тридцять п’ять”.
— А знаєш, Граматику, — обізвався Капітан від пульта керування, — я мало не проспав старту.
Граматик добре почув свого товариша, але не знав, що й казати, вражений його признанням. Це йому так само не вкладалося в голові, як би й те, коли б Капітан устав на уроці й сказав: “Я не виконав домашнього завдання”. Такого з Капітаном не бувало.
— Коли я вчора ввечері попрощався з тобою, — вів далі Капітан, — то подумав, що не завадить ще раз перевірити всі наші розрахунки. Аж за північ засидівся. На щастя, усе виявилося правильним. Звичайно, й Друг мені допомагав. А потім як заснув — мабуть, до обіду проспав би, якби Друг не розбудив.
Тут і Граматик не втримався — теж признався в своїй слабкості:
— Ой, як важко так рано вставати! І чую: уже півні кукурікають, скоро сонце сходитиме, а я очей розплющити ніяк не можу. Ще б тільки хвилину, здається, однісіньку хвилину поспати.
— То й ти теж не снідав? — здогадався Капітан. — Може, підкріпимося трохи?
Капітан легко відштовхнувся від сидіння, перевернувся через голову і, схопившись за припасований до стінки ремінь, плавно загальмував перед відсіком з харчами. Натиснув кнопку, дверцята розсунулися. Він обернувся до Граматика, запитуючи поглядом, що йому дати з-поміж акуратно попідписуваних пакуночків і пакетів, якими були щільно заставлені полиці. Пес тим часом умостився на його місці за пультом керування.
— Я пізніше снідатиму, — відмовився Граматик. — Коли ми стартували, мене так причавило, що, здавалося, корабель полетить, а я впаду на Землю. Через те, мабуть, і їсти ще не хочеться. Хіба що узвару вишневого вип’ю.
Капітан подав Граматикові прозорий пакет з темно-червоним вишневим узваром.
— Але вважай… — почав був Капітан.
— Знаю, знаю, що ти хочеш сказати, — перебив його Граматик. — Мовляв, в умовах невагомості будь обережний з рідиною. Заґавишся — і диви: вона вже мандрує по кабіні. Збереться в кулю й загрожує комусь залити обличчя. Знаю про це.
Він поволі, не роблячи різких рухів, надрізав пакет і потім так само обережно підніс його до рота, затиснув розріз губами й задоволено почав смоктати узвар.
І раптом закашлявся: рідина потрапила йому в гортань. Граматик швидко затулив рота рукою, але з пакета, якого він відсмикнув від губів, вичавилася велика, мов червоний перестиглий помідор, булька і, пропливши метр-півтора, зависла посеред кабіни.
Булька нагадувала ялинкову прикрасу. Усередині в ній іскрилися пухирці повітря. Ніби куля з прозорого рубіну, вона поволі оберталася, переливаючись червоними зірочками.
Граматикові зробилося прикро, що так зарозуміло знехтував Капітановим застереженням. Тепер він увесь аж напружився, щоб не вчшіпти ще якогось хибного кроку — не кинутися, наприклад, ловити кулю. Бо тоді вона від руху повітря почала б гасати по кабіні. Найгірше було б, якби рідина потрапила в прилади, особливо в електроніку. Це могло б вивести з ладу на якийсь час усю орієнтаційну систему корабля. Звичайно, буде неприємно і коли узвар заллє сидіння, ілюмінатор чи, скажімо, чийсь скафандр.
Граматик затиснув прищіпкою розріз у пакеті, у якому залишилося вже менше половини узвару, і обережно, тримаючись за ремені, прикріплені до стінок, рушив до темно-червоної кулі. А вона, мов дражнячись із ним, гойднулася й тихо попливла в протилежний бік, пускаючи Граматикові в очі рубінові зайчики.
— Стривай-но, — стримав його Капітан. Граматик зупинився, зупинилася й куля.
— Це наша перша, але, мабуть, не остання й не така вже страшна пригода. Потрібно спочатку все обміркувати, а потім уже діяти напевно. Мабуть, треба ввімкнути пилосос…
— Не найкращий варіант, — заперечив Граматик, не зводячи очей з мерехтливої кулі. — Узвар заліпить мішок, вимаже моторець. Я, здається, знайшов інший спосіб. У нас є вогка скатертина. Нею треба зловити цю кулю.
— Справді, ідея. Але в мене є, мабуть, ще краща: вибрати узвар гумовою грушею.
— Підходить, — погодився Граматик.
Капітан дістав із скриньки гумову грушу, вичавив із неї повітря й поволі став підкрадатися до темно-червоної кулі. Але куля теж рушила — в протилежний бік.