— Дзвоніть! Дзвоніть!..
Вона була шокована. До телефону на столі Д. не міг потягнутись, а пройти за стойку заборонено, там святая святих. Та й куди дзвонити? Тому Д. вибіг на ґанок і почав кричати направо й наліво:
— Товариші! Громадяни! Допоможіть! Сюди, сюди! Жінці погано!
Люди збиралися швидко. Набились у приміщення, і товпилися коло дверей. «Що таке?.. Що трапилось?» Припала «швидка». І лише після того, як Олені Іванівні дали понюхати ватку й натерли скроні, вона отямилася. Виявляється, пограбування, вбивство. А всі й так одразу зрозуміли, що пограбування, що вбивство.
Вкладник Д. так і не вніс у той день своїх десяти карбованців, хоч пробув у ощадкасі до самого вечора. А з вечора до пізньої ночі він дзвонив своїм найближчим друзям та знайомим, дзвонив і розповідав, як став свідком пограбування, як приїхала міліція і він давав показання, як приїхав чоловік Ніни Іванівни, водій, а з школи прибігли трійко її дітей, двоє дівчаток та хлопчик. Та чого тільки він там не натерпівся!
Друзі та знайомі почали дзвонити далі, своїм найближчим, і до ранку вже місто знало, що трапилось. «То таксистів убивали, тепер до касирів узялися. І куди дивиться міліція?»
Олена Іванівна розповіла таке. Зайшли двоє перед самою перервою. Один високий, у блакитній тенісці і з портфелем, другий нижчий, у чорному костюмі й світлій сорочці. З пістолетом. «Ні з місця!» А Ніна Іванівна якраз стояла коло сейфа, складала трипроцентні облігації. Тільки-но вона до столу, щоб кнопку натиснути, як високий вистрелив. І націлив пістолет на Олену Іванівну. Другий тим часом вигрібав у портфель гроші та облігації. Портфель чорний, з двома замками. Високий забрав портфеля й пішов. А другий тримав під пістолетом Олену Іванівну.
— Як довго все це продовжувалось? — спитала міліція.
— Ой, довго! Не менше години.
Оце «не менше години» збило з пантелику вкладника Д. Він запам'ятав тільки одного грабіжника.
— Чорний… невихований, — давав показання Д. — Штовхнув літню людину. І не вибачився.
— Прикмети? — питали його. — У що вдягнений?
— Чорний, — запевняв Д. — Увесь. Як шашличник.
— А другого не бачили?
— Ні, не бачив, я тільки підійшов.
Він тільки підійшов, а той, «блакитний», за словами Олени Іванівни, пішов значно раніше. Як же його міг побачити вкладник Д.?
І лише години через дві він ледве згадав, що перед самим його носом пройшов молодий чоловік з портфелем. Для Д. він послужив тільки сигналом, що каса ще відчинена. Просигналив і зник з його пам'яті. Як з очей, так і з думки. У що він був одягнений та які у нього прикмети, Д. сказати не міг.
— А куди він пішов?
— Прямо пішов. До парку…
На ноги були підняті весь карний розшук, міліція, дружинники. Жареного заарештували у той же день, міліція;, його знала, тримала під наглядом. Олена Іванівна впізнала його відразу.
За справу взялася міська прокуратура. Розслідування було доручено старшому слідчому Анатолієві Андрійовичу ІІІупті.
Жарений побоювався, що пришиють йому вбивство і, як рецидивіста, засудять до вищої міри. Він усе звалював на свого напарника, не дуже відпираючись, назвав його ім'я, прізвище, кличку та особливі прикмети: «Маленький, товстий, на морді шрам і хода «руб сорок» — одна нога коротша». Його спитали, у що був одягнений напарник.
— У сорочку, — відповідав Жарений, — на сорочці пальми, а на пальмах ось такі мавпи!
Ніяких грошей, заявив Жарений, вони не взяли, не встигли, касирка підняла тривогу. А потерпіла темнить, сама ж їх і розтратила.
Обшуки нічого не дали. А напарник щез з великою гумою, і ніяких відомостей про нього не було, крім того, що «високий, світлий, років двадцяти п'яти, у блакитній тенісці». Жареному, звичайно ж, не повірили.
Наступного дня до Калінінського райвідділу міліції прийшла дівчина і принесла чорний портфель з грішми та облігаціями. Знайшла у парку. Черговий записав її адресу, місце роботи — креслярка з «Водоканалбуду», ім'я записав і прізвище: Таня Бойко. Її похвалили, подякували і, зрозуміло, відпустили. Постійно зв'язаний із міліцією журналіст з «Вечірки» Адаєв, репортер-криміналіст, як він себе сам називав, терміново написав нарис під заголовком «Є такі дівчата». Треба було якомога швидше заспокоїти городян. Адаєв побував у школі, розмовляв з Валентиною Лаврівною, відвідав сім'ю Бойків. Таня жила з бабусею, батьки були на гастролях у Новосибірську. Мати її — відома актриса Пригорська, батько — режисер того ж театру Євген Бойко. «Сім'я та школа, — писав Адаєв, — виховали чудову дівчину. Вона знаходить велику суму грошей і, ні хвилини не замислюючись, несе до міліції. Народне добро врятовано…» і так далі. Нарис уже було заслано до набору, і редактору подзвонили з прокуратури і сказали, що з Танею Бойко не все ясно. Замість нарису з'явилась інформація про те, що одного злочинця затримано, вживаються всі заходи для затримання іншого.