— Ви розмовляєте зі мною так… наче не я здала… у міліцію.
— Ви чекали Лапіна у парку, попередньо домовившись. Він передав вам портфель з рук у руки. І ніяких «під кущем» не було. Вам не довелось ні нагинатись, ні піднімати. Відчувши загрозу викриття, ви здали гроші у міліцію.
— Ніяких загроз не було! Я все сказала, можете звинувачувати! В чому завгодно!..
Дьомін, як і при першому допиті, сидів осторонь і пильно дивився на неї. Як на сліпу, яка його не бачить. А вона й справді не бачила нікого і нічого, боролась зі своєю розгубленістю та думала про єдине — не здаватися. Не міняти сказаного. На своєму стояти. Повторювати, повторювати… Горда!
А Дьомін терзався. Досадував. Від того, що бандитський на над, її участь, її, врешті-решт, розбещення, — все це й сліду не лишило, погано на ній не відбилось.
«Зажадала купу грошей, — гадав Дьомін, — і вони пішли на грабунок. Виплодок гріха, пороку, вулична дівка, втілення розпусти, — накручував Дьомін і дивився на неї, відчуваючи похмуре безсилля, злість і образу за всіх чесних хлопців, чоловіків, які не змогли її привабити, заслужити її поваги, а ось Лапін зміг. Чим? «Пелька широка… Боксер… Заступився…»
Дивився на неї Дьомін — не знаходив підтвердження своїм переконанням. У справі вона впинилась випадково, її вплутали, вдало, з розрахунком на її чистоту, порядність, — так він хотів міркувати. І треба виходити із презумпції невинності. Тягар доказу в нашому праві лежить на обвинувачеві. Усі сумніви — на користь підозрілих. Вона ображена підозрою у змові і не хоче сказати правди. А крім того, боїться, це природно. Підлий світ може їй помститися. Жорстко, по-звірячому. Про це Дьомін буде говорити з Шуптою. І з Дулатовим. Її вплутали. Вона не така. А для доказу треба заручитися підтримкою. Школи, сім'ї, місця роботи. Одне слово, громадськості. І це не буде суперечити його службовому обов'язку. Оскільки слідчий поєднує в собі — повинен поєднувати! — обвинувача і захисника.
Дьомін хотів насамперед розмежувати їх — Таню і Лапіна. Довести їх несумісність. Для себе. І взагалі, для життя.
Театр був на гастролях у Новосибірську. Батьків Таниних викликали телеграмою. Залишалася вона вдвох з бабусею, матір'ю батька Марією Гнатівною, доброю старою українкою, яка під час зустрічі з Дьоміним забула російську мову і все скрикувала: «Та як же так! Та що ж це таке! Та, мабуть, це не вона!»
Батько приїхав убитий горем, мовчав, а мати не сумувала, а сердилась. «Мені мали присвоїти заслужену і ось…» Як вона тепер вийде на сцену? Зашушукають — мати злочинниці. Нервова, засмикана, жаль бере, як подивишся на неї. Вона поводилася так, наче біда скоїлась не з дочкою, а тільки з нею, актрисою Пригорською. Сам Бойко пішов проводжати Дьоміна до трамвая, і дорогою вони розговорились. Він усе намагався виправдати дружину: «Її можна зрозуміти — вона насамперед актриса. А потім уже мати дружина та інше. До того ж сорок років. Критичний вік для актриси, самоствердження хочеться, тривкої слави об'єктивно оформленої званням. А з Танею… повна для нас несподіванка. Наче її автобус збив… Ніякої схильності до таких зв'язків у неї не було… Хоч після школи вона змінилася. Якийсь вивих стався. У свідомості…»
Після школи вона поїхала вступати до ВДІКу на акторське відділення. З двома листами до відомих діячів кіно, з якими режисер Бойко був знайомий. Не пройшла за конкурсом, повернулась, привезла нерозпечатані листи, вона з ними нікуди не ходила. Подробиць не розповідала, сказала лише, що там їй не сподобалось. «Якби й пройшла, утекла б». Шкільна подружка умовила разом вступати до будівельного, обіцяла допомогти і попередила тихенько, треба внести триста карбованців. Про це Таня сказала батькові вже після того, як провалилася на першому екзамені з математики. А подружка пройшла, хоч у математиці ні бум-бум. Пройшла і на запитання Тані: «Допомогло?» — відповіла, відводячи погляд: «Та ну, що ти, хабар судять». Була подружка — і нема подружки.
Матері Таня нічого не говорила, а батькові розповіла все. Зрештою, вступила на курси креслярів, і ось уже т тій місяць працює у «Водоканалбуді».
«А в школі у неї було зовсім інше життя, — зітхнувши закінчив Бойко. — Повне турбот і успіху».
Дьомін побував у школі. Розшукав Валентину Лаврівну, повнотілу, солідну й спокійну жінку років сорока п'яти. На запитання Дьоміна: чи могли б ви запідозрити Бойко у співучасті, Валентина Лаврівна не заахала й не заохала, нахилила голову трохи вбік, звела брови, роздумуючи, і відповіла, що так, запідозрити могла б. «Чому?» — спитав Дьомін. «Знаєте, вона така. Коня у галопі зупинить, в палаючу хату ввійде». Ось так-так. Класного керівника не здивувало повідомлення слідчого. І не злякало. Вже два роки, як Таня не учениця, а школа не може відповідати все життя за своїх вихованців. А Дьоміна здивувало те тлумачення Некрасова: «Коня у галопі…» «Дуже примхлива, — пояснила класна, — на все здатна. Отримувала трійки тільки через свій гонор, а могла б і на п'ятірки вчитися». Дьомін поцікавився, чи у всіх учителів така думка. «Ще гірша, — відповіла Валентина Лаврівна, — Крім, можливо, Синельникова. Він з неї хотів зробити майстра спорту з художньої гімнастики».