Таня заплющила очі й одразу все зрозуміла. Миттю згадала всі подробиці їхнього знайомства. Вже після кіно, пізно, до неї пристало двоє. Від них несло горілкою. Один схопив її під руку, другий під другу. «Ходімо, подружко, не пошкодуєш». А мимо проходили люди — і хоча б що» Вона почала мовчки пручатися, кричати їй було соромно, але ті не відставали, у неї вже кофта вибилась із спідниці, аж тут з'явився Лапін. «У чім справа?» Йому у відповідь: «Чимчикуй собі, не затримуйся!» Лапін ударив мовчки, один упав в арик, другий відскочив. Наче з-під землі, виросли ще троє хлопців — волосся звисає на очі, руки в кишенях. Ті також накивали п'ятами. А Лапін пішов її провести.
Вони зустрілись другого і третього дня. На обличчі Лапіна, в його манерах було щось таке, від чого, коли вони йшли «бродом» чи у натовпі коло «Армана», перед ними неначе утворювався коридор. Дівчина не хотіла думати, чому це так, їй просто подобалось. Вона гадала, що його поважають як спортсмена. А зараз зрозуміла, що його боялися. Нахабні підлітки віталися з ним з якоюсь задирливою хамською улесливістю. Іноді він залишав її, кажучи: «Я на хвилинку», — відходив вбік, і до нього миттю, наче залізні ошурки до магніту, тісно збивались троє-четверо хлопців чи підлітків. І розсипалися, ледве він відходив. І Толик перед ним запобігав, і Марат з ательє — усі.
Його манери, приглушені слова, жести, його друзі з однаковими, наче відпрацьованими, поглядами і навіть його заступництво, — все тепер злилося для Тані водне, у щось чорне, нічне, страшне.
«Коли це сталося?» — спитала Таня у бабусі. «Та вчора вдень, о третій годині, людей довкола повно. А ти до дванадцятої ночі бродиш. Як мені спокійно жити?»
Дівчина підвелася, умилась, причесалась. Пообіцяла бабусі сьогодні нікуди не ходити. «А якщо будуть дзвонити, скажи, немає вдома».
Вона б здивувалась, якби у портфелі виявились книги або які-небудь речі. Але там були гроші та облігації. Для цього він з нею і познайомився, щоб залучити до зграї. Коли передавав їй портфель, обличчя було неначе гіпсове, нерухоме, очі скляні. «Друг до лікарні потрапив, біжу, «швидка» повезла, а туди з речами не пропускають. Візьми до вечора, я подзвоню». Він зник, а вона спокійно пішла додому. Яка дрібниця — портфель до вечора. Спала спокійно, прокинулась спокійно — і ось…
Куди нести? До ощадкаси? Але туди однаково викличуть міліцію, зберуться люди. Ні, краще зразу до відділення, до того, у якому вона три роки тому одержала паспорт.
Вона знала, їй помстяться, але тепер зневажала їх усіх, була ображена — кого він з неї хотів зробити! — і приголомшена настільки, що вже нічого не боялася. Вбивця, кров на ньому. А на ній?..
«Вбивцю не знала, не знаю і не хочу знати!..» — так вирішила вона. Тільки у цьому вбачала хоч якусь можливість стати непричетною. «Не знала вбивцю, не знаю!.. Ніхто не передавав…» Наче впала у тривалу істерику. І торочила слідчому одне й те ж.
Її упертість наче додавала енергії Дьоміну. Він зустрівся з Адаєвим, запросив його посидіти в кафе.
— А чи могли б ви поміркувати в газеті? — питав він Адаєва. — Саме поміркувати. Про долю сучасної дівчини, яка випадково опинилась у такій ситуації. Нічого не стверджувати, а просто поговорити на цю тему. Привернути увагу громадськості.
Адаєв попивав пиво, щулився.
— Не можу, старий, до суду — ні слова. Преса не має права натискати. А щодо громадськості — і так досить уваги, аж занадто. Справа — не дріб'язкова.
— Розумієте, їй совість не дозволяє видати друга, — намагався підказати Дьомін.
— «Совість», «друга» — це абстракція. А істина завжди конкретна. Друг убив людину, а у неї, бачите, честь і совість. — Глянувши на похмуре обличчя Дьоміна, Адаєв пом'якшав. — Я розумію, вона тобі подобається, у неї й закохатися можна. По молодості, пробач мені, по-дурному.; А у тебе посада. Отже, ти дій, як належить, а не зопалу. Ляжеш за неї кістьми, а потім? Є чимало способів не влучити, а попасти у ціль — тільки єдиний.
Спочатку вона і йому сподобалась, адже нарис не з пальця висмоктав. Але добре, що редакцію попередили вчасно, інакше довелось би скрутно.
Здається, нічого спільного у журналіста Адаєва із слідчим Шуптою, але для Дьоміна вони були однакові. Дуже легко обидва креслили свою пряму лінію. Один сказав — не піде до справи, другий — не піде у газету, і все, і крапка.
Дьомін побував і коло тих самих гойдалок. Постояв, подивився. Чому вони саме тут зустрілися? Майданчик огороджений залізними прутами, пофарбованими то синім, то червоним, пофарбовані й стояки залізні, й розтяжки, й човни. А довкола високий газон, метрів зо два… Будній день, і тут безлюдно, сумовито. Стоять гойдалки, наче прикрили їх у зв'язку з цією справою. Того дня, мабуть, тут теж нікого не було. А можливо, навпаки, людно було, піц підійшов до неї, передав портфеля, закурив, майнув через газон і зник у парку. А вона понесла додому свою нову долю. «Гроші — сила, — як сказав Толик. — Не май сто карбованців…» А Дьоміну вони здавались чимось подібним до луски звіроящера. Атавізмом. Зібраним і переданим у спадщину.