— Викладання — особливий дар, — невизначено сказав Дулатов. — Кажуть, він передається у спадщину. Не випадкові династії викладачів, слідчих, пастухів, робітників. Вступає людина до медичного, лікарем хоче стати, а однаково стає викладачем, медицини вчить. Вступає на журфак чи на юрфак, хоче бути журналістом, хоче бути юристом, а стає викладачем, вдача, схильність беруть своє.
Дьомін не став приховувати, що натяк зрозумів. Зізнався, що його залишали викладати на факультеті. Але йому захотілось практики, живого діла, активності, риску, одним словом, гострих відчуттів.
— Багатьом слідчим, — продовжував Дулатов, — і молодим, і вже досвідченим, бракує іноді чуйності, бракує знань психології, а інколи і немає бажання її знати. Вам же важко працювати від того, що у вас цих властивостей зайвина. Моя вам порада: повертайтесь на факультет. І не втрачайте з нами зв'язку.
Про Таню Бойко він сказав так:
— Два роки їй підуть на користь. І суд правий, і ви праві у своєму прагненні виручити людину з біди.
3
«Два роки їй підуть на користь». І ось вони минули, ці два роки. Двадцять чотири місяці, за які Дьомін і квартиру отримав, і спеціалізацію пройшов, і машину купив на паях з батьком, і… багато, одне слово, води збігло.
Але наче й не було двох довгих років. Таня Бойко сидить поруч із Дьоміним. Час наче стиснувся, і знову продовжуються ті ж дні. Знову вона, її доля і турботи Дьоміна. І знову факти, мерзенні факти — нова злочинна змова. Тільки останній дурень і сліпець може її, цю змову, заперечити. Підтвердились найгірші слова Шупти — така вона і сяка.
Два роки вона провела в колонії. А там — не пансіон для благородних дівиць. Молода, нестійка, вона могла перейняти звички та погляди оточення. Машинально, безтурботно. Як машинально, безтурботно довірилась Лапіну. Оточення…
Вона вийшла з колонії, зустріла Жареного і «розпустила хвіст».
Факти, мерзенні факти! Як тепер їх розуміти, оцінювати? Як втрачені ілюзії? Як загибель надій? Чи все ще ні?
Дьомін не вважав свою віру ілюзією. І в цій вірі черпав сили. Він надіявся. А надія — родичка дії. «Віра, надія, любов».
Два роки тому він так і пішов переконаний, що Шупта неправий. І суд неправий. Дьомін і тоді діяв по-своєму, і зараз. Хоч уже ледве не поплатився життям, мало не дістав кулю в потилицю. З рук цієї самої своєї підзахисної. І все ще вважав себе правим. І зобов'язаний діяти тільки так, як сам вважає потрібним.
Він уже майже став співучасником злочину. За кодексом, крім безпосередніх виконавців, співучасниками вважаються ще й організатори, підбурювачі та підсобники, вільні чи мимовільні, такі ось, як він, до прикладу. І всі підлягають судові. Не будь він Дьоміним, якого знає Дулатов, його вже неважко притягти до відповідальності. І ще невідомо, як будуть далі розгортатись події…
А втім, не треба загострювати, Дьомін, рано ще карати себе. Ти затримав злочинця. Небезпечного, рецидивіста. А допомогла тобі в затриманні вона, Таня Бойко. Допомогла прямо — не дозволила Жареному скористатися зброєю, не допустила розправи. Але допомогла й побічно, якщо подумати. Спочатку, коли чекали у Супутнику, вона розкрила наміри Жареного своїм наївним зухвальством, тим, що схопилась за нагана. Й одразу все виказала. А Дьомін навмисне спровокував її розкрити карти.
Але ось якби вона збрехала, підготовлено, придумано, як запекла злочинниця, то Дьомін, мабуть, так би ні про що не здогадався. Довіз би їх до аеропорту спокійно і став би справжнім підсобником.
Проте все склалося інакше. Він діяв згідно з кодексом, як і належить справжньому слідчому. Він виконував одну із заповідей нашої юридичної практики — запобігти злочину. Кодекс вимагає не тільки з'ясування обставин, що сприяють здійсненню злочину, але і вжиття заходів до усунення цих обставин. Ось тут і виявляються особисті здібності, творчі можливості…
— Таню, у вас було почуття провини?
— Ні, — зразу відповіла вона. — Провина — це коли ніхто не знає. Жодна душа, тільки я сама. А коли ціле місто… Немає ніякої провини. Тільки злість. На язики. Тому що все не так.
Він не став питати «а як?», знав: не варто їй на рану сипати сіль.
— Ну, а зараз? — спитав Дьомін. І сам злякався свого запитання, швидко перепитав: — Ви повернулись додому. Бабуся, батько, мати…
— Повернулась… — машинально повторила вона. — Батько, мати. А бабуся померла… Навіщо ви про це питаєте? Що вам від мене потрібно?
— Та. нічого взагалі-то… — м'яко сказав Дьомін. — Тільки даремно ви на мене сердитесь. Я не зробив вам нічого поганого. І не зроблю. Нам треба щось вирішувати, разом. Щоб вам же було краще. Один я можу помилитись. Тому й хочу з'ясувати, як у вас удома. З матір'ю, з батьком. Ви, мабуть, помирились з мамою?