— Н-ні, — сказала вона й знову замовкла, думаючи про щось.
— Та не бійтесь ви мене, Таню, прошу вас, хоч що-небудь розкажіть. Додому ви можете повернутися?
— Не помирились, — відізвалась вона. — Коли там була, жаліла… Хоч вона мені жодного листа не надіслала, батько писав. А повернулась — і весь жаль минувся. Знову те ж: «Мені заслуженої через тебе не дали. Іди в інститут, іди на роботу, берись за розум». А я з дому не можу вийти, соромно. І ніхто мені не дзвонить, ніхто не заходить. Жодна душа на мене не чекала. Тільки собака радів, упізнав… Що робити? Два дні тому, в четвер, вони пішли до театру, я вдома залишилася. І вирішила. Звести кіпці з кінцями. Досить. Люмінал довго збирати. Рецепти, кругла печатка. Есенції у цілому місті нема. Взяла мотузку для білизни. Але не можу — і все. Гидко уявити. Навіть розплутати її не змогла, руки тремтять. От якби пістолет був! Пішла по горілку. Для хоробрості. А вечір такий був, повітря. Люди. Вогні. Я так вечір люблю, місто, машини, голоси. Всякі звуки, запахи особливо. Все таке гарне, як ніколи, йду, прощаюсь. І не можу, ледве йду. В магазині його зустріла, Жареного. Зраділа — він мені допоможе. Кажу йому: дістань пістолета, благаю. А він мені: засунь руку у сумку. Я полізла до його сумки, там пістолет. Залізно, каже, обіцяю, тільки допоможи. Я, каже, знаю, де тут злодійський спільник, гроші крадені. У базарний день каїн відправить своє кодло на барахолку, а ми з тобою до нього завітаємо. А потім у Сочі, погуляємо. У мене зразу визрів план — поїхати. Куди-небудь у Сибір чи на Крайню Північ. Зовсім по-новому жити. Тільки б пістолет був. Завжди можна крапку поставити. Я б у першу ніч пішла. Напоїла б його і взяла гроші. Спокійно. Вони мені зламали життя, хай вони і виправляють. Своїми засобами.
— Ех, Таню, — зітхнув Дьомін.
— А що?
— Не я придумав, учені так вважають: погані засоби нівечать найкращу мету.
— З болота чистим не вийдеш, — заперечила вона. — Добре збоку судити. — І замовкла, насупилась.
— План, взагалі-то, логічний, — спробував пом'якшити напруження Дьомін. — Виходить, я перешкодив?
Вона не відповіла.
— Плани Жареного дещо змінились. Але вашим планам я перешкоджати не хочу.
Вона відвернулась. А Дьомін прислухався до багажника — чи не задихнеться там Жарений?
— Нам треба їхати, — сказав Дьомін. — Якщо у вас є прохання, я постараюсь його викопати.
Він чекав прохання відпустити її, та помилився.
— Віддайте наган, — сказала вона.
Настала черга помовчати Дьоміну, задуматися.
— Віддайте наган! — Вона нарешті підвела голову, повернулась до нього. — І висадіть мене коло гаю. Дуже прошу!
— А що мені потім робити? Як накажете себе почувати?
— Ви добрий, чесний, ви повинні жити.
— Ні, Таню, таке прохання нездійсненне. Це не вихід.
— Віддайте, прошу вас! — запально заговорила вона. — Ви ж усе розумієте, ви розумний, віддайте!
Дьомін похитав головою.
— Ні, Таню, ні. Твердо.
— Ви такий справедливий, ви ж розумієте, що тільки так, ну, віддайте, ну, що вам шкодить…
Таким благаючим голосом просила і так на нього дивилась, що Дьоміну стало тоскно. Ну чому, чому вона вважає, що він тільки на таку допомогу і здатний?
Назустріч пронеслась М-24, нова «Волга» у кольорових стрічках, наче у віжках, від капота до багажника, з розіп'ятою рожевою лялькою на радіаторі, біла фата за склом; за першою — друга «Волга» зі стрічками — весілля. У когось веселощі, щастя, а коло Дьоміна сидить молода жінка і благає дати їй можливість покінчити з собою. І поставив її у таке безвихідне становище він, Дьомін. Своїми стараннями, своїми добрими намірами. Своєю сміливістю, своєю мужністю, своєю вірою — усім.
— Ні, Таню, ні! — рішуче повторив Дьомін. — Я привезу вас до аеропорту, і ви полетите, куди вирішили.
Іншого виходу він не бачив.
— Ви навмисне, навмисне! — з болем сказала вона. — Ви спеціально, це прийом ваш!
— Але я не знаю, як вам ще допомогти! — Дьомін потроху втрачав самовладання. — Не бачу іншого виходу. Ви візьмете чемодан. І ніхто про це не дізнається. Даю вам слово. Ви вірите мені?
Вона не відповіла, наче не чула, як приголомшена сиділа, мов правець її вхопив.
Пролунали удари ззаду. Жарений давав про себе знати.
— Зараз ми заїдемо на пост ДАІ, я здам цього. І поїдемо в аеропорт, добре?
Вона не чула. Жарений щось кричав, глухо й нерозбірливо, ледве чутно. Треба гадати, про гуманність.