— Вирішуйте, Таню, — голосніше сказав Дьомін.
— Я уже все сказала… Самі вирішуйте.
Дьоміну кортіло спересердя вилаятися, хотілося схопити її за плечі і затрясти з усієї сили, щоб вона отямилась, прокинулась, хоч що-небудь та придумала.
Ввімкнув передачу, дав газ, поїхали.
Мовчали.
Хай буде що буде — а він не стане її затримувати. І совість його чиста. Він не признається. Ні Шупті, ні Дулатову. Підрахувати б, скільки порушень закону він допустив сьогодні. Через неї. Ради неї. Але він не стане рахувати. Він син учителя і сам учитель. Природний дар, як сказав Дулатов, — викладач. Він дасть сьогодні ще один урок. Злочинної великодушності. А Жарений промовчить. І про неї і про чемодан. Він знає, чим це пахне, — злодій у злодія вкрав. Його придушать свої ж при першій нагоді.
Гудів мотор, свистів вітер, Дьомін поспішав, боячись втратити рішучість. Про що вона думала, на що сподівалась у ці хвилини? «Вирішуйте самі» — і все. Ніякої волі, самостійності, ні слова більше. В його владі — її доля, зламана, понівечена. Якщо він здасть її сьогодні разом із Жареним, це буде зрадою. Щонайменше. Хоч він не давав ніяких обіцянок щодо цього. Наче за нього хтось давним-давно вирішив — врятуй її і помилуй.
Він не міг бути слідчим. За складом свого характеру.
Пронеслись мимо гаю, вона провела його поглядом, а Дьомін тільки головою покрутив — ну, треба ж! Затялась на одному варіанті — і ні з місця.
А осі. І пост ДАІ, будка і коло неї два жовтих мотоцикли. Дьомін повернув туди, проїхав майже впритул до мотоциклів і здав назад до самого входу в будку. Вийшов. Ноги затерпли і ледве тримали.
На одному мотоциклі, потріскуючи, шурхотіла рація, на другому сидів боком, як на ослоні, смаглявий лейтенант з жезлом у руці. Сидів і лютував: зовсім знахабнів власник, ледве не по чоботях проїхав! Побачивши Дьоміна за два кроки, лейтенант розгублено підвівся, наче на нього йшов чумний. Він не зводив погляду від живота Дьоміна, і той згадав про наган за поясом.
— Спокійно, лейтенанте, спокійно, я затримав злочинця. Візьміть поки цю штуку. — Дьомін подав наган, лейтенант квапливо, обома руками прийняв зброю і пішов до будки, кивком запрошуючи Дьоміна йти за собою.
У будці сидів другий автоінспектор, літній, років під п'ятдесят, з погонами старшини, і їв кавуна на невеличкому столику з телефоном. Лейтенант зняв кашкета й долонею витер піт з чола.
— Мені необхідно терміново зв'язатись з прокурором Дулатовим, — сказав Дьомін.
Лейтенант показав на телефон: «Дзвоніть».
Якщо нема термінової справи у прокуратурі, то Дулатов сьогодні вдома. Можна подзвонити додому. А якщо на дачі? Куди ж тоді дзвонити? Тільки в управління, більше нікуди. Дьомін доповість черговому, і йому скажуть — чекати на наряд міліції. А як же бути з Танею?
— Дзвоніть, — повторив лейтенант. — Телефон знаєте? — Він уже заспокоївся і зробив суворий знак другому, літньому. Той залишив кавуна й став за два кроки, готовий до всього. Вагання Дьоміна лейтенант прийняв за розгубленість і витлумачив по-своєму. Зрозуміло, що його машину вони поки що не відпустять.
— Не хвилюйтесь, лейтенанте, — суворо сказав Дьомін. — Сьогодні неділя, я міркую, де можна застати прокурора Дулатова.
Дьомін підняв трубку. Якщо Дулатова немає вдома, він не буде ускладнювати справу. Сяде в машину, чекатиме там до вечора. Поки прокурор не повернеться додому. Хоч до ранку буде чекати. 1 нікому нічого не скаже. Подзвонить в управління і попросить розшукати Дулатова у терміновій і надзвичайній справі. Тільки й усього.
Дулатов виявився дома. Дьомін силкувався говорити недбало-спокійно, але голос його дзвенів від урочистості — все-таки прислужився викладач загальній справі, такого павича здобув! Його ж напевно розшукують!
Так і так, затримав Долгополова. Того самого. Випадково.
— А тепер накажіть прийняти від мене вантаж і відпустити машину, я не можу чекати.
Дьомін передав трубку лейтенанту. Той назвався: «Лейтенант Байжанов» — і зо дві хвилини повторяв:
— Так… Так… Ясно, добре… слухаюсь. — Поклав трубку і подивився на Дьоміна вже іншими очима: — Дулатов сам подзвонить в управління, і через півгодини тут буде наряд на спецмашині.
— Ну що ж, друзі, ходімте. — Дьомін зітхнув. — Тільки прошу мати на увазі, бандит здоровий. Будьте насторожі!
Він переступив поріг — і зупинився. Побачив дах своєї «Волги», заднє скло і пустоту за ним. Відчув, як гасне, гасне все всередині, тьмяніє все навкруги. Підніс руку до очей, потер пальцями повіки… Поки вони розмовляли, вона пішла. Навіщо їй чекати Дьоміна? До аеропорту рукою подати. Він так вірив, що вона чекає. Забув, що так їй вигідніше, — піти. І ось він — свідок своєї поразки. У всіх випадках, у всіх!