— Культурні люди, а таке влаштовуєте, — продовжував докоряти він. — У громадському місці.
Ніхто вже на них не дивився, пішла й тітка з квітами, і дружинник з надією подивлявся на всі боки.
— Дома треба сваритись, — повчально закінчив він. — Можете їхати.
Вони відійшли, а Дьомін ще трохи постояв. Зиркнув на годинник — одинадцять. Лише три години минуло. Дьомін зітхнув, полегшено, радісно, підвів голову — ясне небо, сонце. З ревом приземлився лайнер.
Сів у машину, вставив ключ запалювання, але заводити не став — руки тремтіли.
— Я злий, Таню, я жорстокий! — вигукнув Дьомін у шаленій радості. — Тому, що я щасливий! Вам нікуди піти, нікуди поїхати — тільки до мене! Я радий, Таню, я егоїст клятий, лайте мене, бийте!
— У вас є хусточка? — спитала вона.
Він подав. Вона витерла обличчя, очі, голосно, уривчасто зітхнула й повернулася до нього. Брови зсунуті, губи стиснені, вона наче чекала удару.
— Не треба, Таню, — Дьомін підніс руку до її обличчя, м'яко, ніжно розгладив складку між бровами. — Все буде гаразд. Таню, я хочу, щоб ви мені повірили. — Він прийняв руку, — і її брови знову напружились. Я вас ніколи не залишу, Таню, ні в якій біді. Ви будете жити у нас, займете кімнату — і все. Скільки захочете, стільки й житимете, — ніжно говорив і говорив Дьомін. — Зараз приїдемо, я напою вас чаєм, будете відпочивати, а я швиденько одвезу цей чортів чемодан і все полагоджу, Таню, все влаштую. Мене зрозуміють, і Шупта зрозуміє, і Дулатов тим більше. Відійдете, заспокоїтесь. Будете жити. А потім можна поїхати. На Чорне море, якщо хочете. Я вас помирю з батьком, із матір'ю, з усім світом. Ви вірите мені?
Вона відвернулась від нього, швидко, щоб сховати своє обличчя.
— Добре, Таню?
— Я не можу… — важко вимовила вона, не обертаючись. — Я змушена… ще поплакати. — Підняла руки на щиток приладів, поклала голову на руки, плечі її затрусились.
Дьомін хотів погладити її плечі, погладити її волосся, гострий жаль пройняв його, хотів доторкнутись до неї й не міг, хотів — і не міг. І не зможе. Поки вона сама не подасть руку.