Дьомін зрозумів їхню розмову з приводу каїна, казана, рижиків і браслета. Ще студентом він збирав блатні слова, розумів, що означає «розмовляти по фені». Не було тут ніякої міфічної Фені, прародительниці жаргону, як йому спочатку гадалось, були офені — коробейники на Русі, торговці зі своєю умовною мовою.
«Думай Дьомін, думай. І ніяких рішень поки що. Рішення — це свідоме обмеження різноманітності. Слухай, Дьомін, слухай…» Від їхнього нового плану залежатимуть наступні дії.
Його майбутня бездіяльність — так точніше. З наслідком, як він сподівається, на його користь.
— Він упізнав мене. Вів справу Лапіна. І тебе він, напевно, знає.
— По справі я всіх покидьків знаю, — незадоволено заперечив Жарений. — Я їх мозочком відчуваю, вони у мене ось тут. — Жарений ляснув по потилиці, але не себе, а Дьоміна, продовжуючи втихомирювати на всяк випадок, перевіряти. Потім погладив Дьоміна і зробив висновок: — Ні, Татко, це не покидьок, добрий мужик, слабак.
— Перевір його документи! — Вона вже панікувала.
Жарений, одначе, не поспішав виконати її прохання.
— Прибери машинку й поїхали.
— Перевір документи, алкаш нещасний, сам переконаєшся! Он там, у бардачку, у тебе під носом.
Жарений відкинув кришку речового ящика, вигріб звідти права водія, вголос прочитав прізвище Дьоміна, ім'я та по батькові.
— Водій-любитель, видано Державтоінспекцією УВС МВС, ну? — невдоволено пробурчав він і поклав права до своєї кишені.
— Пошукай інші, службові, — підказала вона.
— Я вам сказав: там я уже не працюю, — подав свій голос Дьомін.
Жарений ще порився в ящику, вигріб запальничку, авторучку і все це поклав собі в кишеню, наче боявся забути перед виходом деякі свої речі. Не знайшовши більш нічого, він знову знахабніло, по-панібратському повторив:
— Та це ж свій мужи-ик. Довезе. Отримає четвертну й гайда назад. Правильно, мужик? Двадцять п'ять ре на дорозі не валяються. Давай рушай.
Дьомін вимкнув зчеплення, ввімкнув передачу, поїхали.
«Він або зовсім дурень, — вирішив Дьомін, — або хитра тварюка і щось замислив».
— Не дурій, Жарений, це гад, ти осліп, розкрий очі! — Вона вирішила, що Жарений не спроможний нічого придумати, оскільки все-таки дурень несусвітний. — Ти вирив і нічого не бачиш. Він упізнав мене, ти чуєш! — Вона кликала його на допомогу. — Нас заметуть зараз, він усе зробить. Інший би у рот води, набрав, довіз, а вже потім добіг би нуль два дзвонити. А цей! Одчайдушний, гад, зовсім не слабак, Жарений, вирішуй!
Вона боялась Дьоміна, боялась.
— Помовчи! — огризнувся Жарений. — Д-дурепа набита, нащо карти розкривати? Баба є баба. Вірно, мужик?
Дьомін не відповів. Гладенький сірий асфальт летів назустріч, рівне поле лежало обабіч, похмуро стриміли ферми високовольтної лінії, і вдалині неквапно котився полем самотній трактор.
— Зараз у гай звернемо, — продовжував Жарений улесливо, — посидимо на травичці, поговоримо.
— А як же літак? — спитав Дьомін. У роті знову пересохло. Слабка все-таки людина, потрібна звичка, аби собою управляти. В гаю вони його прикінчать. У кого, у кого, а в Жареного рука не здригнеться. А дівка відвернеться. На хвилинку.
— А що літак? — недбало відповів Жарений. — Не останній же. Один полетить, інший прилетить. І ніякої трагедії.
Дьомін дивився на дорогу, але помітив, як Жарений підморгнув їй.
— Взагалі-то правильно, — сказав Дьомін.
— Що правильно? — виявив інтерес Жарений.
— З приводу гаю. Раз на світі живем.
Жарений знову скосив очі назад, мовляв, тямить, та й знову заспівав «все пройдет, как с белых яблонь дым», але не від душі, а так, забурмотів, як баба над шитвом, вдаючи, що він не розуміє того, що Дьомін збагнув усе.
Вона мовчала. Про що вона думала? Прийняла гай? Вагалась? Боялась? Будувала свій план? Чи гадала, як далі поведе себе Дьомін? Адже сама визнала: «Одчайдушний, гад, не слабак». Жареного ввела в курс справи. Чи погодиться він звернути, «в гаю посидіти на травичці?»