— Еге ж.
— Тільки мала ти ще виросла до цих вусів, — змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.
А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:
— Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!
— Та як же ж не радіти їй, — тихо зауважила Петрова мати.
— А мені, почуваю, без крил життя нема, — вів Сіробаба далі.— Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса… Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче… Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани — всі переучувались на цивільний кшталт… Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився… та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича — ось мій девіз!
— Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика, — зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.
— Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом, — швидко відреагував Сіробаба. — Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх — і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся — тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад… Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!
— Після цього, друзі,-глянув старший на своїх льотчиків, — нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?
— Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила… Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
— На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.
— Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві… Ну, і, звичайно ж, — він підморгнув до чабана, — оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
— Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:
— Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування…
- І все ж ваші літаки красивіші,— каже Тоня до брата, мовби втішаючи його. — Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?
— Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:
— Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство… На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся, — кивнув Корній на Сіробабу.
Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом:
— Ви були на фронті?
— Був.
— Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків, — голос його задзвенів, — що на «фанері» літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало, — біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас, — різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення.