А на другім кінці столу, де чабани, гомін помітно дужчає, чабани стають дедалі кошлатіші, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував і більшість учителів та членів батьківського комітету.
— В хурду його! В хурду! — чується звідти голосне, чабанське, і вчителька англійської мови — біленьке, мов кача, створіння — злякано озирається, аж мусив Грицько Штереверя пояснити їй, що то зовсім не лайка, то просто отара така, в яку при відборі викидають найгірших овець, хворих та скалічених.
Батько Тонин в тім товаристві найкошлатіший, він до молодого Мамайчука раз у раз сікається гоноровито:
— А хіба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш — і на весь сарай!
З блаженною торопленістю слухає цей гомін Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсім обвиклася в цих краях, сидить серед тутешніх людей незрушно-святкова у своєму яскраво вишиваному вбранні і тільки раз у раз щасливо, як на сонце, позиркує на сина.
А Тоня вже через стіл грає своїми карими до капітана Дорошенка:
— Скажіть, ви на острові Паски були?
— Не Паски, а Пасхи, — ледве чутно поправляє її Віталій.
— Не має значення, — голосно заперечує Тоня. — Це ж там всі люди голі ходять?
Капітан сміється, а Ліна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому своє запитання, що давно вже, видно, мучить її:
— Розкажіть, як ви жили? Чи були ви щасливі?
Капітан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарніє. Як він жив? Чи був він щасливий? Не так просто, видно, на це відповісти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капітан Дорошенко — людина завидної долі, їм подобається його незвичайний фах, і манера триматись, і делікатність, і зовнішня підтягнутість, якась свіжість, що нею так і віє від нього. Хоч скроні вже срібляться, а з виду капітан ще моложавий, має здоровий колір обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я і отой, від високого тиску, палаючий рум'янець… В очах задума і розум…
— На долю не скаржусь, — мовив ніби сам до себе капітан. — Був і щасливий. Дружба була. Знаєте, яка у моряків дружба міцна?
На морському кітелі, що облягає могутні плечі Дорошенка, — якір, ланцюг і секстан. Хлопцям просто очі вбирає той значок, та славетна моряцька трійця. Ланцюг і якір — сіро-сталеві, секстан — золотий. Подейкують, що йому теж відставка. Невже відплавав своє, невже тепер припорошуватимуть степові вітри той золотий секстан, і ланцюг, і якір?
Хлопців розбирає цікавість:
— Розкажіть про плавання… Як ви капітаном стали?
Дорошенко, всміхнувшись, задумливо починає, мовби про когось стороннього, розказувати їм про якогось смішного парубійка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитці чабанській прийшов колись із степів у Лиманське з мрією… побачити океан. Весь час оповідач трохи сумовито підсміюється над тим парубійком, однак усі почувають, що це він розповідає про себе. Адже саме в їхньому віці пішов він звідси у своє життєве плавання, саме таким парубійком — у свитці, з торбою — подався на зорі юності в Лиманське.
Мріялись хлопцеві паруси до неба, пальми ще не відкритих архіпелагів, а мусив каструльником найнятись до збур'ївського дядька-капітана…
І, поринаючи в спогади, Дорошенко пояснює, хто вони були, ці «дядьки-капітани», бо мало хто знає, мовляв, тепер, що «дядько-капітан» — це колись був характерний тип тутешнього морехідця — вихідця із Олешок, чи із Збур'ївки, чи з інших берегових сіл дніпровського гирла. На всьому Чорному морі до дядьків-капітанів ставлення було насмішкувато-лагідне, веселе, їх здалеку впізнавали в портах:
— А, збур'ївський! — і вже веселішають обличчя. Безліч різних приповідок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькі компанії на своїх берегах і в тавернах чужих, далеких міст. Ось він випливає з олешківських комишів, цей їхній вусатий Одіссей…
— Дядьку-капітане! — гукає хтось з берега. — З середою вас!
— Га?
— З се-ре-до-ю!
— Га? (Далеко, не чути за вітром).
— З се-ре-до-о-о…
Той нарешті стопорить машину (коли машина є) чи згортає парус, коли йде під парусом, і правує до берега ближче.