І що вагомішим ставало моє нутро, що більше воно ущільнювалося, то тендітнішою й екстравагантнішою робилася безпосередня, відчутна на дотик реальність, з якої мене виштовхувало. Що більше я ставав металевим, то більше розбухала сцена, яка розігрувалася в мене перед очима. Зрештою, напруга дійшла до такої тонкої межі, що поява найменшого чужорідного тіла, навіть мікроскопічної частинки, як я вже казав, розірвала б усе на друзки. На якусь мить я відчув ту неймовірну чистоту сприйняття, яку, кажуть, нерідко зазнають епілептики. У цю мить я цілковито втратив ілюзії часу й простору: світова драма розгорталася для мене всюди й водночас вздовж меридіану без жодної вісі. У цій крихкій вічності, яка могла втратити рівновагу від найменшого поштовху, я відчув, що все виправдано, цілком виправдано; я відчув війни, що, облишивши бульварщину й розруху, точилися всередині мене; відчув злочини, що наразі тільки закипали, аби назавтра вибухнути вульгарними сенсаціями; відчув горе й страждання, що товкли себе у ступі товкачем; тривале, виснажливе страждання, що потроху скрапує на брудні серветки. На меридіані часу не існує несправедливості: там є лише поезія руху, що створює ілюзію правди й життєвої драми. Якщо будь-якої миті й де завгодно ми врешті-решт зіштовхуємося з абсолютом, то величне співчуття, завдяки якому такі люди, як Ґаутама чи Ісус, здаються божественними, вкривається кригою і зникає; жах не в тому, що люди зліпили троянди з цієї купи лайна, а в тому, що з якоїсь причини вони взагалі запрагли троянд. З тієї чи іншої причини людина прагне дива, і задля того, аби воно трапилося, вона згодна пройти крізь ріки крові. Вона з радістю порине в нестримну оргію ідей, перетворить себе на тінь, щоб хоч на мить мати змогу закрити очі на мерзенність реальності. Ми здатні витримати все: ганьбу, приниження, бідність, війни, злочини, ennui — бо віримо, що завтра щось таки трапиться, що станеться чудо, яке зробить наше життя стерпним. А весь цей час всередині нас працює лічильник, і немає руки, яка була б здатна його спинити. Й водночас увесь цей час хтось смакує хліб життя і впивається вином, якийсь паскудний гладкий тарган-священник, що ховається у підвалі, впиваючись до втрати свідомості, поки нагорі, на залитих світлом вулицях, примарний дух торкається вуст, а кров — бліда, неначе вода. І з усіх цих незліченних мук та страждань не з’являється жодного чуда, навіть найменшої ознаки полегшення. Лише ідеї, бліді, змарнілі ідеї, які потрібно годувати різаниною; ідеї, які вириваються назовні, мов жовч, мов тельбухи свині, якій розпороли черево.
І тому я думаю, яким би було дивом, якби чудо, на яке вічно сподівається людина, виявилося не чим іншим, як тими двома величезними кавалками лайна, які відданий апостол наклав у bidet. Що якби в останню мить, коли бенкетний стіл уже накрито і б’ють у цимбали, на ньому раптово й без жодного попередження з’явилася б срібна таріль, на якій навіть сліпий розгледів би не більше й не менше як два величезні кавалки лайна. На мою думку, це було б значно більшим дивом, аніж те, на що очікувало людство. Це було б дивом, оскільки ніхто б на це не сподівався. Це було б більшим дивом, аніж навіть найбожевільніша мрія, адже будь-хто здатен уявити собі таку можливість, проте ніхто цього ніколи не робив, і, ймовірно, ніколи не зробить знову.
Чомусь усвідомлення того, що немає на що сподіватися, справило на мене рятівний ефект. Багато тижнів і місяців, навіть років, а насправді все своє життя я очікував, що щось трапиться, якась стороння подія, яка змінить моє життя, аж ось раптом, збагнувши абсолютну безнадійність усього й черпаючи з неї натхнення, я відчув полегшення, я почувався так, неначе з моїх плечей звалився величезний тягар. На світанку я попрощався з молодим індусом, виклянчивши в нього кілька франків, аби вистачило винайняти кімнату. Крокуючи до Монпарнасу, я вирішив відпустити себе і пливти за течією, не роблячи ані найменшої спроби опиратися долі, у якому б образі вона не постала переді мною. Ніщо з того, що трапилося зі мною досі, не спромоглося мене знищити; не зруйнувалося нічого, окрім моїх ілюзій. Я сам залишився неушкодженим. Світ залишився неушкодженим. Завтра може розпочатися революція, прийти чума, трапитися землетрус; завтра може не лишитися жодної живої душі, до якої ти зміг би звернутися за співчуттям, допомогою, вірою. Мені здалося, що найгірше нещастя вже трапилося, що більш самотнім, аніж у ту мить, я стати вже не зможу. Я вирішив, що відтепер я ні до чого не прив’язуватимуся, нічого не очікуватиму, що надалі житиму, мов тварина, мов хижий звір, мов пірат чи розбійник. Навіть якщо оголосять війну, і мені випаде взяти в ній участь, я схоплю багнет і зажену його в плоть, зажену по саме руків’я. І якщо накажуть ґвалтувати, я ґвалтуватиму, до того ж із відчуттям, що настав час розплати. Невже у цю саму мить, у цю тиху світанкову годину, земля не відчуває запаморочення від злочинів та нещастя? Чи хоч бодай щось у людській природі зазнало суттєвої, докорінної зміни протягом усього невпинного маршу історії? Людину зрадило те, що вона вважала в собі найкращим, ось і все. На самій межі свого духовного буття людина виявляє, що знову гола, мов дикун. Коли і якщо вона врешті відшукає Бога, той виявиться порожнім, просто скелетом. Аби повернути собі плоть, потрібно знову зануритися в життя. Слово має перетворитися на плоть, адже душа вмирає від спраги. Я кинуся на будь-яку крихту, на яку натрапить моє око, і поглину її. Коли життя й справді є найважливішою цінністю, то я житиму, навіть якщо для цього доведеться перетворитися на канібала. Досі я намагався зберегти неушкодженою свою дорогоцінну шкуру, намагався зберегти ті кілька шматків м’яса, які прикривали мої кістки. Цьому настав кінець.