Я досяг межі терпіння. Мене приперли спиною до стіни; тікати більше нікуди. З погляду історії, я вже помер. Якщо за її межами й справді щось є, то мене відкине назад. Я знайшов Бога, однак його виявилося недостатньо. Я помер лише духовно. Фізично я — живий. Морально я — вільний. Світ, який я полишив, — це просто звіринець. Світанок осяює новий світ, світ джунглів, де бродять вбогі душі з гострими пазурами. Якщо я — гієна, то худа й голодна: я йду вперед, аби насититися.
О пів на другу, як ми й домовлялися, я зайшов до Ван Нордена. Він попередив, що якщо не відповідатиме, то це означатиме, що він із кимось спить, ймовірно, зі своєю пиздою з Джорджії.
Хай там як, а він зручно вмостився під ковдрою, хоч, як і зазвичай, мав втомлений вигляд. Прокидаючись, він проклинає себе або свою роботу, або життя. Прокидається він украй виснажений і збентежений, розчарований думкою про те, що не вмер уночі.
Я сідаю коло вікна і, як можу, його підбадьорюю. Це марудна робота. З ліжка його доводиться практично виманювати. Вранці, а ранок в його розумінні — це приблизно між першою і п’ятою дня, так от, як я й кажу, вранці він віддається мріям. Здебільшого згадує минуле. Своїх «пизд». Він намагається пригадати, якими вони були, що казали в певні важливі моменти, де він із ними злягався й таке інше. І коли він отак лежить, лаючись і шкірячись, то химерно і якось утомлено, у властивій лише йому манері, ворушить пальцями, ніби намагається показати, що його огида надто велика, аби її можна було виразити словами. Над його ліжком висить спринцівка, яку він тримає для непередбачуваних випадків — для целок, яких вистежує, мов детектив. Навіть переспавши з однією з цих міфічних істот, він все одно кличе її целкою і майже ніколи не називає на ім’я. «Моя целка», — каже він, так само як і «моя пизда з Джорджії». Йдучи до туалету, він говорить: «Якщо прийде моя пизда з Джорджії, скажи їй, нехай зачекає. Скажи, що я так сказав. І слухай, якщо хочеш, можеш із нею переспати. Вона мені набридла».
Він кидає погляд на вулицю, щоб зрозуміти, яка там погода, і глибоко зітхає. Якщо дощить, він каже: «Чорт забирай цей блядський клімат, дахом можна поїхати». Якщо ж яскраво світить сонце, каже: «Чорт забирай це блядське сонце, осліпнути можна». Почавши голитися, він раптом згадує, що в нього закінчилися чисті рушники. «Чорт забирай цей блядський готель, такі скупі, що не можуть навіть щодня забезпечити тебе чистим рушником!» Хай що він робив і хоч куди йшов — усюди одні негаразди. Винна або блядська країна, або блядська робота, або ж це якась блядська пизда, що не дає йому жити.
«У мене всі зуби згнили, — говорить він, полощучи горло. — Це через отой блядський хліб, який вони тут подають». Він широко розкриває рота й відтягує нижню губу. «Бачиш? Учора вирвав шість зубів. Незабаром доведеться ставити другу щелепу. Ось що отримуєш, коли намагаєшся заробити на прожиття. Коли я байдикував, то мав усі зуби, бачив усе ясно й чітко. Поглянь на мене тепер! Дивно, що мені досі вдається підчепити пизду. Боже, як би мені хотілося знайти яку-небудь багату пизду — як у того куцого хріна, красунчика Карла. Він коли-небудь показував тобі листи, які вона йому надсилає? Ти знаєш, хто вона? Він не хоче сказати мені її ім’я, от виродок… боїться, що я її в нього відіб’ю». Він знову полоще горло, а тоді довго розглядає дірки в зубах. «Тобі пощастило, — сумно каже він. — У тебе принаймні є друзі. У мене ж немає нікого, окрім цього вродливого куцого хріна, що зводить мене з розуму розповідями про свою багату пизду».