«Слухай, — говорить він, — а ти часом не знаєш пизду на ім’я Норма? Вона цілими днями вештається біля „Дом“. Думаю, вона — лесбійка. Я вчора приводив її сюди, сраку їй полоскотав. Але вона не дала нічого з нею зробити. Я поклав її на ліжко… навіть труси з неї стягнув… а тоді мені стало гидко. Боже, не можу я більше з ними боротися. Воно того не варте. Або вони дають, або ні — безглуздо витрачати час, аби їх вламувати. Поки ти борюкаєшся з такою маленькою сучкою, на terrasse можуть ошиватися з десяток пизд, які тільки й мріють, щоб їх виїбали. Це факт. Вони всі приїздять сюди, щоб перепихнутися. Думають, що тут — порочне місце… бідні цицьочки! Деякі з цих шкільних вчительок із Заходу справді целки… Я тобі кажу! Цілісінькими днями висиджують на своїй пічці, лише про це й думаючи. З ними не надто багато мороки. Вони так хочуть, що аж вмирають. Днями я мав заміжню жінку, і вона розповіла мені, що не трахалася вже шість місяців. Можеш таке уявити? Боже, то була гаряча штучка! Я вже подумав, що вона мені хуй відірве. І весь час стогнала. „А ти? А ти?“ Вона весь час це повторювала, мов божевільна. І знаєш, що ця курва хотіла зробити? Вона хотіла сюди переїхати. Уяви собі! Питала, чи я її кохаю. Та я навіть ім’я її не знав. Ніколи не питаю їхніх імен… Не хочу. Заміжні! Господи, якби ти побачив усіх тих заміжніх пизд, яких я сюди приводив, у тебе не зосталося б жодних ілюзій. Вони навіть гірші за целок, ці заміжні. Вони не чекають, доки ти почнеш, — самі дістають твій член. А потім торочать щось про кохання. Це так гидко. Кажу тобі, я вже починаю ненавидіти цих пизд!»
Він знову визирає у вікно. Там — мжичка. І так дощить уже п’ятий день поспіль.
«То ми підемо в „Дом“, Джо?» — я називаю його Джо, бо він також називає мене Джо. Коли з нами Карл, він теж перетворюється на Джо. Всі стають Джо, бо так простіше. Це також приємне нагадування про те, що не варто ставитися до себе надто серйозно. Хай там як, а Джо в «Дом» іти не хоче — він там забагато заборгував. Він хоче в «Куполь». Але спершу йому кортить трохи прогулятися довкола кварталу.
— Але ж дощ, Джо.
— Знаю, та хрін із ним! Я хочу здійснити свій моціон. Нехай вимиє бруд із мого нутра. — Коли він це каже, мені здається, що в його животі сховано цілий світ, який там потрохи гниє.
Одягаючись, він знову впадає в напівкоматозний стан. Завмирає з однією рукою в рукаві й капелюхом коло дупи і починає вголос мріяти: про Рив’єру, про сонце, про життя, прожите в цілковитому неробстві. «Від життя я прошу небагато, — говорить він, — трохи книжок, трохи мрій і трохи пизд». Задумливо бурмочучи це, він дивиться на мене з найласкавішою, а заразом страшенно лукавою усмішкою на обличчі. «Тобі подобається ця усмішка?» — питає він. А тоді з огидою додає: «Боже, якби ж мені тільки знайти яку-небудь багату пизду, якій я міг би так усміхнутися!»
«Тепер мене може врятувати лише багата пизда, — каже він, і в його словах вчувється неймовірне виснаження. — Втомлюєшся повсякчас бігати за новими пиздами. Це стає звичкою. Проблема, як бачиш, у тому, що я не можу закохатися. Я занадто егоїстичний. Жінки тільки допомагають мені мріяти, не більше. Це порок, як бухло чи опіум. Мені просто необхідно мати щодня нову; інакше їде дах. Я починаю занадто багато думати. Іноді я сам собі дивуюся, як швидко мені вдається усе це провернути — і як мало воно насправді означає. Я роблю це майже автоматично. Часом я взагалі не думаю про жінку, аж раптом помічаю, що якась дивиться на мене, і — бац! — усе починається знову. Перш ніж я зрозумію, що роблю, вона вже в мене в кімнаті. Я навіть не пам’ятаю, що я їм кажу. Я приводжу їх до кімнати, плескаю по сраці і ще до того, як збагну, що ж насправді відбувається, усе вже закінчилося. Це ніби сон… Розумієш, про що я?»
Йому не надто подобаються француженки. Він їх не зносить. «Вони або просять грошей, або хочуть, щоб ти з ними одружився. А всередині всі вони — хвойди. Краще вже вламувати целку, — говорить він. — Вони дають тобі хоч якусь ілюзію. Принаймні вони спершу опираються». Як і зазвичай, кинувши оком на terrasse, ми не бачимо майже жодної шльондри, яку б він коли-небудь не трахнув. Стоячи біля барної стійки, він вказує на одну за одною, описуючи будову тіла кожної й детально оповідаючи про їхні плюси та мінуси. «Усі вони — фригідні», — каже він. А тоді починає потирати руки, думаючи про гарних соковитих целок, які аж умирають від бажання.