Слухай, я знаю, що тобі зі мною нудно до всирачки, але я мушу з кимось порозмовляти. Не можу ж я поговорити з тими нагорі… ти ж знаєш, які вони виродки… усе сприймають буквально. А Карл, цей куций хрін, такий самозакоханий. Я сам — егоїст, але я не самозакоханий. Це різні речі. Думаю, я — невротик. Я не здатен не думати про себе. Не скажу, що вважаю себе великим цабе… Просто не можу думати ні про що інше, ось і все. Якби мені вдалося закохатися в яку-небудь жінку, можливо, це б трохи допомогло. Але я не можу знайти жінку, яка б мене зацікавила. Я загруз у багні, ти ж бачиш, хіба ні? Що б ти мені порадив? Як вчинив би на моєму місці? Слухай, не хочу більше тебе затримувати, але розбуди мене завтра о пів на другу, гаразд? Я підкину тобі ще трохи грошенят, якщо начистиш моє взуття. І слухай, якщо в тебе раптом є зайва чиста сорочка, принеси її з собою, добре? Бляха, я яйця в порох стираю на цій роботі і навіть не можу дозволити собі випрати сорочку. Вони нас тут за негрів мають. Але хрін із ним! Треба прогулятися… вимити бруд із нутра. І не забудь — завтра!
Листування з багатою пиздою на ім’я Ірен триває вже шість місяців, не менше. Останнім часом я щодня спонукаю Карла вдатися до більш рішучих кроків, оскільки з огляду на те, як налаштована Ірен, це може тривати вічно. Днями листи покотилися просто-таки нестримною лавиною; останній лист, який ми надіслали, налічував сорок сторінок і був написаний трьома мовами. Це було справжнісіньке попурі: кінцівки старих романів, уривки з недільних додатків до «Сандей», трохи переінакшені версії листів до Ілони й Тані, перекручені транслітерації з Рабле й Петронія — словом, ми виснажились. Кінець кінцем Ірен вирішила вибратися зі своєї мушлі. Врешті надійшов лист, де вона призначала рандеву в її готелі. Карл ледь не всцявся з переляку. Одна річ — писати листи незнайомій жінці, а зовсім інша — зрештою побачити її й переспати з нею. Як тільки дійшло до справи, він так тремтить, що я боюся, аби мені не довелося йти туди замість нього. Коли ми виходимо з таксі перед її готелем, його так трусить, що мені спершу доводиться прогулятися з ним довкола кварталу. Він уже вихилив два бокали перно, однак це не справило на нього жодного ефекту. Одного погляду на готель достатньо, щоб його розчавило, мов таргана. Це претензійне місце з одним із тих величезних вестибюлів, у яких англійки бездумно просиджують цілісінькі години. Аби впевнитись, що він не втече, я лишаюся поряд, доки портьє повідомляє їй по телефону, що гість уже тут. Ірен — на місці, і вона на нього чекає. Зайшовши до ліфта, він кидає на мене останній приречений погляд, як зазвичай дивиться собака, коли їй надягають на шию зашморг. Виходячи крізь обертові двері, я думаю про Ван Нордена…
Я повертаюся до готелю й чекаю на телефонний дзвінок. У нього на все лише година, і він обіцяв повідомити мене про результати, перед тим як піти на роботу. Я переглядаю копії листів, які ми їй надсилали. Намагаюся уявити, що там зараз відбувається, проте це мені не вдається. Її листи значно кращі за наші — вони щирі, це одразу відчутно. Однак тепер вони вже мали змогу належно оцінити одне одного. Цікаво, чи він і досі обсцикає майтки.
Дзеленчить телефон. Його голос звучить якось дивно, верескливо, неначе він наляканий і сповнений тріумфу водночас. Він просить, аби я підмінив його в редакції.
— Скажи цій падлюці що завгодно! Скажи йому, що я при смерті…
— Слухай, Карле… можеш мені сказати?..
— Вітаю! Ви Генрі Міллер?
У слухавці жіночий голос. Це Ірен. Вона каже мені «вітаю». По телефону її голос звучить прекрасно… Прекрасно. На мить мене охоплює безнадійна паніка. Не знаю, що їй сказати. Я хотів би сказати: «Послухайте, Ірен, я думаю, що ви прекрасна… Що ви надзвичайна». Мені хочеться сказати їй щиру правду, хоч як дурнувато вона звучала, адже тепер, коли я почув її голос, усе змінилося. Але поки я збирався з духом, слухавку знову схопив Карл і промовив своїм дивним верескливим голосом: «Ти їй подобаєшся, Джо. Я їй усе про тебе розповів…»