У редакції мені доводиться відбріхуватися перед Ван Норденом. Під час перерви він відтягує мене вбік. Він — насуплений і має спустошений вигляд.
— То значить, він при смерті, цей куций хрін, так? Слухай, що за цим стоїть?
— Думаю, він на побаченні зі своєю багатою пиздою, — спокійно відказую я.
— Що? Ти хочеш сказати, що він до неї поїхав? — схоже, він просто ошаленів. — Слухай, де вона живе? Як її звуть?
Я вдаю, що нічого не знаю.
— Послухай, — каже він, — ти ж порядний хлопець. Чому б тобі не розповісти усе як є?
Зрештою, щоб його якось вгамувати, я обіцяю, що розкажу йому все, щойно дізнаюся від Карла подробиці. Я й сам не можу дочекатися зустрічі з ним.
Наступного дня приблизно опівдні я стукаю в його двері. Він уже прокинувся й намилює бороду. З виразу його обличчя ні про що неможливо здогадатися. Не можу зрозуміти навіть, чи розповість він мені правду. Крізь відчинене вікно яскраво світить сонце, чути щебетання пташок, а втім, і сам не знаю чому, але кімната на вигляд ще більш занехаяна й нужденна, ніж раніше. На підлозі — купа піни, а на вішаку — два незмінно брудних рушники. І в певному сенсі Карл також зовсім не змінився, і це бентежить мене найбільше. Цього ранку мав би змінитися весь світ, на гірше чи на краще, однак змінитися, радикально змінитися. Утім Карл стоїть, намилюючи обличчя, й ніде не помітно ані найменшої зміни.
— Сядь… сядь на ліжко, — говорить він. — Я тобі все розкажу… але спершу почекай… почекай трошки.
Він знову починає намилювати обличчя, а тоді гострить бритву. Навіть скаржиться на воду… знову немає гарячої.
— Слухай, Карле, мене з’їдає цікавість. Можеш катувати мене потім, як тобі заманеться, але скажи зараз, скажи мені одну-єдину річ… усе пройшло добре чи погано?
Тримаючи в руці щітку, він відвертається від дзеркала й дивно мені усміхається.
— Зажди! Я все тобі розповім…
— Значить, нічого не вдалося.
— Ні, — відказує він, розтягуючи слова. — Невдачі не сталося, хоча також не можна сказати, що це був успіх… До речі, ти все владнав у редакції? Що ти їм сказав?
Я бачу, що немає сенсу намагатися щось із нього витягнути. Коли він налаштується і буде готовий, то розповість усе сам. Але не раніше. Я лягаю на ліжко й мовчу, мов молюск. Він голиться далі.
Раптом, хоча нічого й не трапилося, він починає говорити — спершу трохи незв’язно, а тоді дедалі чіткіше, рішучіше, виваженіше. Говорити йому складно, однак, схоже, він вирішив викласти все, нічого не замовчуючи; він поводиться так, немов намагається очистити своє сумління. Він навіть нагадує мені про той погляд, який кинув на мене, коли заходив до кабіни ліфта. Він зупиняється детально на цьому моменті, немов хоче підкреслити, що та мить виявилася вирішальною, і якби він мав здатність змінювати минуле, то ніколи б не вийшов з того ліфта.
Коли він постукав у двері, вона була в халаті. На комоді стояло відерце з шампанським. У кімнаті було доволі темно, а її голос звучав приємно. Він детально описує мені кімнату, шампанське, те, як garçon його відкоркував, який пролунав звук, як шурхотів її халат, коли вона вийшла його привітати, — він розповідає мені все, окрім того, що я справді хочу почути.
Коли він до неї прийшов, була майже восьма. О восьмій тридцять він уже нервував, думаючи про роботу.
— Я подзвонив тобі приблизно о дев’ятій, чи не так? — запитує він.
— Так, десь так.
— Розумієш, я нервував…
— Я знаю. Продовжуй…
Не знаю, вірити йому, чи ні, зокрема після всіх тих наших листів. Не знаю навіть, чи добре його розчув, адже те, що він розповідає, звучить просто неймовірно. А втім, воно також звучить правдиво, якщо зважити, яка він людина. І тоді я пригадую його голос у слухавці, цю дивну суміш страху й тріумфу. Але чому він не радіє тепер іще більше? Він постійно усміхається, усміхається, мов крихітна рожева блощиця, що досхочу напилася крові.
— Я подзвонив тобі о дев’ятій, — знову перепитує він, — чи не так?
Я втомлено киваю головою. Так, це трапилося о дев’ятій. Тепер він упевнений, що це було саме о дев’ятій, оскільки пам’ятає, як виймав свого годинника. Хай там як, а коли він поглянув на годинника знову, була вже десята. О десятій вона лежала на дивані, тримаючи в руках свої цицьочки. Саме так він усе це мені й розповідає — частинками. Об одинадцятій вони вже про все домовилися; вони зібралися втекти на Борнео. Чоловік іде нахуй! У будь-якому разі вона ніколи його не кохала. Вона ніколи не написала би свого першого листа, якби її чоловік не був стариганом без крихти пристрасті.