— Послухай, ти кажеш, що вона багата, так? Вона мені сподобається! Мені начхати, скільки їй років, доки вона не перетворилася на каргу…
— Вона не карга! Про що ти говориш? Кажу тобі, вона чарівна. Вона гарно говорить. До того ж має хороший вигляд… хіба що руки…
— Добре, якщо вже так склалося, я сам її виїбу, коли ти не хочеш. Повідом їй. Однак зроби це вишукано. З такою жінкою поспішати не варто. Візьмеш мене з собою, і нехай усе відбувається природно. Порозводься там добряче про мене. Але поводься так, наче ревнуєш… Бляха, можливо, ми трахнемо її вдвох… і разом мандруватимемо в різні місця й там бенкетуватимо… і їздитимемо автомобілями, полюватимемо й гарно вдягатимемося. Якщо їй кортить звозити нас на Борнео — нехай. Я також не вмію стріляти, проте яка різниця? Їй на це також, мабуть, начхати. Вона лише хоче, щоб її трахали, ось і все. Ти постійно торочиш про її руки. Тобі ж не треба увесь час на них дивитися, чи не так? Поглянь на цю ковдру! Подивись на це дзеркало! І ти називаєш оце життям? Ти хочеш і далі бути чемним і прожити все своє життя, мов воша? Та ти навіть ренту заплатити не можеш… а ти ж працюєш. Так жити не можна. Мені начхати, навіть якщо їй сімдесят — усе одно це краще, ніж оце…
— Слухай, Джо, їбатимеш її за мене… і все буде гаразд. Можливо, я теж її час від часу пойобуватиму… у вільні вечори. Уже чотири дні, як я не можу нормально просратись. Там у мене щось застрягло, схоже на виноград…
— У тебе геморой, ось що.
— А ще у мене випадає волосся… і мені треба до стоматолога. Я почуваюся так, наче розвалююся на шматки. Я розповів їй, який ти чудовий хлопець… Ти ж зробиш мені послугу, га? Ти ж не занадто витончений, так? Якщо ми поїдемо на Борнео, в мене більше не буде геморою. Можливо, я захворію на щось інше… щось гірше… може, на лихоманку… або холеру. Бляха, та вже ліпше померти від такої хорошої хвороби, ніж просирати своє життя в газеті з гемороєм у дупі та штанами, від яких відриваються ґудзики. Я хотів би стати багатим, ну хоча б на тиждень, а тоді потрапити в лікарню з якоюсь хорошою хворобою, летальною, і у тебе в палаті завжди стоятимуть квіти, довкола тебе танцюватимуть медсестри, тобі надходитимуть телеграми. Якщо ти багатий, про тебе добре піклуються. Тебе миють найніжнішою ватою й тобі зачісують волосся. Бляха, я знаю. Можливо, мені навіть пощастить, і я не помру. Може, я лишуся калікою на все життя… можливо, мене розіб’є параліч, і я буду змушений їздити в інвалідному візку. Але в такому разі за мною все одно доглядатимуть… навіть якщо в мене вже не буде грошей. Якщо ти — інвалід,
справжній інвалід — вони не дадуть тобі вмерти з голоду. І ти завжди матимеш чисту постіль… а ще тобі щодня мінятимуть рушники. А так усім на тебе начхати, особливо якщо в тебе є робота. Усі думають, що людина має бути щасливою, якщо в неї є робота. А що б ти обрав — жити все життя калікою, ходити на роботу… чи одружитися на багатій пизді? Я бачу, що ти радше одружився би на багатій пизді. Ти тільки про їжу й думаєш. Але припустімо, ти на ній одружишся, а тоді раптом у тебе більше не вставатиме — таке іноді трапляється — що б ти робив тоді? Ти залежав би від її милості. Тобі доводилося б їсти у неї з рук, наче маленькому пуделю. Тобі таке сподобалося б, так? Чи, може, ти про такі речі не думаєш? Я думаю про все. Думаю про костюми, які я б обрав, і місця, куди б поїхав, але я також думаю і про інше. А це важливо. Яка тобі користь із модних краваток і гарних костюмів, якщо в тебе більше не стоїть? Ти навіть не зможеш їй зрадити — адже вона постійно наступатиме тобі на п’яти. Ні, найкраще — це одружитися на ній і негайно ж захворіти. Тільки не на сифіліс. На холеру, скажімо, або на жовту лихоманку. Так, щоб, навіть якщо трапиться диво і тобі врятують життя, ти лишився би калікою до кінця своїх днів. Тоді тобі вже не доведеться перейматися тим, щоб її трахати, і про орендну плату також можна забути. Ймовірно, вона купить тобі гарний інвалідний візок із гумовими колесами та всілякими регуляторами й чим завгодно. Можливо, ти навіть зможеш рухати руками — я маю на увазі достатньо, щоб писати. Або ж зможеш найняти для цього секретаря. Саме так — для письменника це найкраще рішення. Навіщо йому руки й ноги? Для того щоб писати вони йому не потрібні. Йому потрібна опіка… спокій… відчуття захищеності. Як шкода, що всі ті герої, які виїжджають на парад в інвалідних візках, — не письменники. Якби ж можна було знати напевне, що на війні тобі лише відірве ноги… якби мати в цьому певність, то я сказав би: «Нехай війна розпочнеться завтра». Хуй із ними, з тими медалями — хай лишать їх собі. Мені потрібен лише хороший інвалідний візок і триразове харчування. Тоді я дав би цим мудакам, що почитати!