Наступного дня о пів на другу я завітав до Ван Нордена. У нього вихідний або радше вільний від роботи вечір. Він переказав через Карла, щоб я прийшов і допоміг йому переїхати в нове помешкання.
Я помічаю, що він у незвично депресивному стані. Каже, всю ніч не стулив очей. У нього щось засіло в голові, щось, що його гризе. Невдовзі я дізнаюся, що ж саме; він нетерпляче чекав на мене, або виговоритися.
— Цей тип, — говорить він, маючи на увазі Карла, — цей тип — митець. Він описав мені все надзвичайно детально. Він розповів мені все так докладно, що я зрозумів — усе це срана брехня… але я все одно не можу викинути її з голови. Ти ж знаєш, як працює мій мозок!
Він уриває сам себе, щоб поцікавитися, чи Карл розповів мені всю історію. У нього немає ані найменшої підозри, що той міг розповісти мені одне, а йому — зовсім інше. Здається, він думає, що Карл вигадав цю історію навмисне, аби його помучити. Схоже, він не надто переймається тим, що це вигадка. Річ, як він каже, в «образах», які Карл залишив у його голові і які не дають йому спокою. Ці образи — реальні, навіть якщо сама історія — вигадана. Зрештою, той факт, що десь у місті живе багата пизда і Карл із нею зустрічався, незаперечний. Те, що сталося насправді — вторинне; він не має жодного сумніву, що Карл підбиває до неї клинці. Однак найбільше його вганяє у відчай думка про те, що описані Карлом події могли трапитися.
— Це на нього схоже, — каже Ван Норден, — розповісти мені, що він трахнув її шість чи сім разів. Я знаю, що все це лайна не варте, і не надто переймаюся, проте, коли він розказує мені, що вона винайняла автомобіль і повезла його в Булонський Ліс і що замість ковдри вони закутувалися в шубу її чоловіка, це вже занадто. Гадаю, він розповів тобі про шофера, який ввічливо на них чекав… і слухай, він казав тобі про те, як розмірено працював двигун, поки вони каталися? Боже, оповідач з нього просто неперевершений. Це так на нього схоже — вигадувати такі деталі… такі маленькі подробиці, завдяки яким історія починає видаватися психологічно реальною… потім не можеш викинути її з голови. І він розповідав мені це так плавно, так природно… цікаво, він продумав усе заздалегідь, чи вона виникла у нього в голові спонтанно? Він такий першокласний брехун, що від його розповіді не можна відірватися… це так, наче він пише тобі листа, одного з тих горщиків із квітами, які він вигадує за ніч. Не розумію, як людина здатна писати такі листи… ніяк не можу цього втямити… це якась форма мастурбації… ти так не вважаєш?
Однак, перш ніж я встигаю висловити свою думку або хоча б розсміятися йому в обличчя, Ван Норден знову береться за свій монолог.
— Слухай, припускаю, він усе тобі розповів… а сказав, як цілувався з нею на балконі під місячним сяйвом? Коли ти повторюєш ці слова, то вони звучать банально, однак як він це описував… я на власні очі бачу, як цей куций хрін стоїть там із жінкою в обіймах, і в цей час уже пише їй наступного листа, ще одного свого горщика з квітами, про дахи та інше лайно, яке він цупить у своїх французьких авторів. Цей тип ще й слова оригінального не сказав, у цьому я вже переконався. Мені просто потрібна невелика підказка… треба знати, кого він читав останнім часом… але це складно, адже він так любить усе приховувати, чорт забирай. Послухай, якби я не знав, що ти їздив разом із ним, то не повірив би, що ця жінка взагалі існує. Такий тип, як він, міг би писати листи й самому собі. І все ж таки йому поталанило… він такий збіса крихітний, такий тендітний, має такий романтичний вигляд, що час від часу жінки на нього западають… вони його немовби всиновлюють… гадаю, вони його жаліють. А деяким пиздам подобається отримувати горщики з квітами… це допомагає їм почуватися потрібними… Але ж ця жінка, як він каже, розумна. Ти маєш знати, ти ж бачив її листи. Як думаєш, що така, як вона, могла в ньому розгледіти? Я можу зрозуміти, що вона купилася на листи… але, як думаєш, що вона відчула, коли його побачила?