Саме це слово, «душа», яке частенько зринало в монологах Ван Нордена, спершу мене смішило. Щойно я чув, як із його вуст злітало слово «душа», у мене траплялася істерика; чомусь воно видавалося мені фальшивою монетою, зокрема й тому, що зазвичай супроводжувалося плювком коричневим соком, після якого залишалася цівочка в кутику його рота. А оскільки я ніколи не стримувався й міг розреготатися просто йому в обличчя, то так відбувалося майже щоразу: Ван Норден випльовував це маленьке слівце, тоді вмовкав на якийсь час, вичікуючи, поки стихне мій сміх, і знову, наче нічого й не трапилося, відновлював свій монолог, повторюючи це слово дедалі частіше й щоразу дедалі ласкавіше на ньому наголошуючи. Саме його душею намагалися заволодіти жінки — це він мені пояснив так чітко, як тільки міг. Він пояснював це вже стільки разів, але щоразу повертається до цього, немов параноїк до своєї одержимості. У певному сенсі Ван Норден схиблений — у цьому я переконаний. Його найбільшим страхом є страх залишитися на самоті, і цей страх настільки глибинний і сильний, що навіть залізши на жінку, навіть коли він вп’явся у неї так, що не відірвати, йому не вдається вибратися з в’язниці, яку він власноруч для себе створив. «Я все перепробував, — пояснює він мені. — Іноді я навіть рахую або починаю роздумувати над якоюсь філософською проблемою, але не допомагає. Це схоже на те, немов я насправді — двоє різних людей, і один із них постійно за мною спостерігає. Чорт забирай, я так сильно на себе серджуся, що, здається, міг би себе вбити… і в певному сенсі саме це я й роблю щоразу, коли відчуваю оргазм. На якусь секунду я себе знищую. Тоді я навіть не один… немає нічого… навіть пизди. Немов причастився. Чесно, кажу тобі. Кілька секунд потому я відчуваю прекрасне духовне піднесення… і можливо, так могло б тривати вічно — звідки нам знати? — якби не жінка, яка лежить поруч з тобою, а тоді спринцівка і дзюрчання води… усі ті маленькі деталі, які знову розпачливо змушують тебе усвідомити самого себе, роблять тебе відчайдушно самотнім. І за цю коротесеньку мить свободи тобі доводиться вислуховувати всю їхню срань про кохання… часом мене це так бісить… хочеться негайно їх виштовхати… іноді я так і роблю. Але від них так просто не відгородишся. Насправді їм це навіть подобається. Що менше ти звертаєш на них увагу, то більше вони за тобою бігають. У жінках є щось збочене… у душі вони всі — мазохістки».
— Але що ж тоді тобі потрібне в жінці? — допитуюся я.
Він починає потирати руки; у нього відвисає нижня губа. Здається, він цілковито розгублений. Коли врешті-решт йому вдається вичавити з себе кілька ламаних речень, він вимовляє їх із цілковитою переконаністю, що за його словами криється тотальна марнота. «Я хочу мати змогу здатися жінці, — вихоплюється в нього. — Я хочу, щоб вона вивела мене за межі мене самого. Але для цього вона має бути кращою, ніж я; їй необхідно мати мозок, а не тільки пизду. Вона має змусити мене повірити в те, що вона мені потрібна, що я не можу без неї жити. Знайди мені таку пизду, прошу тебе. Якщо тобі вдасться, я віддам тобі свою посаду. Тоді я вже не перейматимуся тим, що зі мною трапиться: мені не потрібні будуть ані робота, ані друзі, ані книжки, ані будь-що. Якби їй лише вдалося змусити мене повірити в те, що на світі є щось важливіше, ніж я сам. Господи, як я себе ненавиджу! Але цих сучих пизд я ненавиджу навіть більше — бо жодна з них і гроша ламаного не варта».
«Ти думаєш, що я собі подобаюся, — веде далі він. — Це лише доводить, як мало ти мене знаєш. Я знаю, що я чудовий хлопець… У мене не було б цих проблем, якби я був нікчемою. Але мене гризе те, що я не можу себе виразити. Люди думають, що я схиблений на пиздах. Ось які вони поверхневі, ці сноби, які цілісінькими днями просиджують на terrasse, жуючи свою психологічну жуйку… Не так вже й погано — психологічна жуйка, га? Запиши це для мене. Використаю це у своїй колонці наступного тижня… До речі, тобі не доводилося читати Штекеля? Він чогось вартий? Як на мене, просто історії хвороб. Боже, як би мені хотілося набратися сміливості й врешті піти до психоаналітика… я маю на увазі хорошого. Я й бачити не хочу таких пройдох із цапиними борідками і в сюртуках, як твій друг Борис. Як тобі лише вдається їх витримувати? Ти з ними від нудьги не помираєш? Я помітив, що ти з усіма спілкуєшся. Тобі начхати. Можливо, ти й маєш рацію. Хотів би я не ставитися до всього так критично, чорт забирай. Але ці брудні жидки, що ошиваються біля „Дом“, Боже, мене аж з душі верне. З ними розмовляти — те саме, що читати підручник. Якби я міг розмовляти з тобою щодня, можливо, мені б відлягло. Ти хороший слухач. Я знаю, що тобі на мене начхати, але ти терплячий. І ти не вдаєшся в теорії. Підозрюю, ти потім усе це записуєш до свого нотатника. Слухай, мені байдуже, що ти про мене напишеш, лиш не роби з мене схибленого на пиздах — це надто спрощено. Колись я сам напишу книжку — про себе, про свої думки. Я не маю на увазі звичайний інтроспективний аналіз… я кажу про те, що покладу себе на операційний стіл і виставлю свої нутрощі на загальний огляд… усі до останніх, чорт забирай. Так уже хтось робив? Чому ти усміхаєшся? Це звучить наївно?»