Я усміхаюсь, бо щоразу, коли ми торкаємося теми книжки, яку він збирається колись написати, усе навколо стає якимось недоречним. Йому достатньо вимовити фразу «моя книжка», і одразу увесь світ звужується до особистих вимірів Ван Нордена і Ко. Книжка має вийти абсолютно оригінальною, абсолютно довершеною. Зокрема й через це він не здатен почати над нею працювати. Щойно в нього виникає ідея, він починає ставити її під сумнів. Він згадує, що таке вже писав Достоєвський або Гамсун, або ще хтось. «Я не кажу, що хочу бути кращим, ніж вони, я хочу бути іншим», — пояснює він. Тож замість того, щоб узятися за власну книжку, він читає одного автора за іншим, аби мати цілковиту певність, що не зазіхатиме на їхню приватну власність. І що більше він читає, то більше його охоплює зневага. Ніхто з них його не задовольняє; ніхто не досяг того ступеня досконалості, який він собі намітив. І забувши, що сам не написав жодного розділу, він починає зверхньо патякати про них, так немов десь існує ціла полиця книжок із його іменем, книжок, назви яких відомі усім, і тому повторювати їх ще раз немає жодної потреби. Попри те, що він ніколи відверто про це не брехав, очевидно, що люди, яким він сідає на вуха, докучаючи власними філософськими поглядами, критикою, скаргами, одразу думають, що за його розмитими твердженнями стоїть не одна серйозна праця. Особливо молоді й дурні целки, яких він заманює до своєї кімнати, обіцяючи їм почитати свої вірші або ще краще — спитати їхньої поради. Без найменшого відчуття провини чи докорів сумління він простягає їм шматок засмальцьованого паперу, на якому нашкрябав кілька рядків, — основа для нового вірша, як він це подає, — і цілком серйозно просить, щоб вони чесно висловили свою думку. Оскільки зазвичай їм нічого сказати, адже вони повністю спантеличені абсолютним безглуздям цих рядків, Ван Норден використовує це як можливість викласти їм свої погляди на мистецтво, погляди, які, зайве навіть пояснювати, він спонтанно вигадує, зважаючи на ситуацію. У цій ролі він досяг такої майстерності, що перехід від Cantos Езри Паунда до ліжка відбувається не менш природно, ніж зміна тональності в музичному творі; насправді, якби не було цього переходу, одразу з'явився б дисонанс, що й трапляється час від часу, коли він припускається помилки у виборі дуреп, яких називає «давалками». Звісно, з огляду на свій характер він згадує про такі фатальні помилки у виборі вкрай неохоче. Але коли вже знаходить в собі сили визнати, що схибив, то робить це з абсолютною відвертістю; здається, він навіть отримує якусь збочену насолоду, розповідаючи про свої невдачі. Наприклад, є одна жінка, яку він намагається затягнути в ліжко вже майже десять років — спершу в Америці, і зрештою — тут у Парижі. Вона — єдина представниця протилежної статі, з якою він підтримує щирі дружні стосунки. Схоже, вони не лише одне одному подобаються, а й розуміють одне одного. Спершу мені здавалося, що якби він справді зміг вламати цю істоту, його проблема вирішилася б. Були наявні всі складники щасливого союзу — окрім фундаментального. Бессі виявилася майже такою ж незвичайною у своїх поглядах на життя, як і він. Віддаватися чоловікам її цікавило не більше, ніж десерт, який подають після їжі. Зазвичай вона знаходила об’єкт сама і першою робила пропозицію. Вона не була потворною, проте ніхто не назвав би її красунею. Головне — вона мала гарне тіло, і, як то кажуть, їй це подобалося.
Ці двоє так здружилися, що іноді, аби задовольнити її цікавість (а також із марною надією спокусити її своєю вправністю), Ван Норден ховав її в шафі під час своїх сеансів. Коли справа завершувалася, Бессі вилазила зі сховку, і вони обговорювали все так, немов ішлося про якусь найзвичайнісіньку річ, тобто майже не зважаючи на будь-що, окрім самої «техніки». Слово «техніка» було одним із її улюблених термінів, принаймні в тих дискусіях, якими мені пощастило насолодитися. «Що не так із моєю технікою?» — запитував він. І Бессі відповідала: «Ти занадто грубий. Якщо ти сподіваєшся коли-небудь мене вмовити, тобі варто стати м’якшим».