Як я вже згадував, між ними панувало таке бездоганне порозуміння, що часто коли я навідувався до Ван Нордена о пів на другу, то заставав там Бессі, яка сиділа на ліжку з відкинутими ковдрами, а Ван Норден саме вмовляв її попестити йому пеніс… «Лише кілька ніжних дотиків, — казав він. — Аби я набрався сміливості підвестися». Або ж просив її подмухати на нього, а якщо вона відмовлялася, хапав себе сам і трусив своїм членом, немов обіднім дзвоником, і тоді вони обоє реготали до сліз. «Я цю курву ніколи не вламаю, — говорив він. — Вона мене не поважає. Ось що отримуєш, коли надто комусь відкриваєшся». Потім міг різко додати: «Як тобі та білявка, яку я показував учора?» Звісно ж, звертаючись до Бессі. А Бессі криво до нього посміхалася, кажучи, що він не має смаку. «Ой, тільки цього не треба», — відповідав він. А тоді — грайливо — мабуть, уже втисячне, бо до того часу ця фраза вже перетворилася в них на фірмовий жарт, запитував: «Слухай, Бессі, а як щодо швидкого перепиху? Лише раз… ні?» І коли, як і зазвичай, це не давало жодних результатів, він додавав тим самим тоном: «Що ж, а як щодо нього? Чому б тобі не перепихнутися з ним?»
Проблема з Бессі полягала в тому, що вона не могла або ж не хотіла зрозуміти, що з нею можуть просто «перепихнутися». Вона говорила про пристрасть так, немов це слово щойно з’явилося на світі. Вона ставилася з пристрастю до всього, навіть до такої дрібниці, як «перепих». Вона мала вкласти в це свою душу.
— Іноді я також пристрасний, — каже Ван Норден.
— Ой, ти, — відказує Бессі. — Ти просто виснажений сатир. Ти не знаєш, що таке пристрасть. Ти думаєш, що тебе охоплює пристрасть, коли в тебе ерекція.
— Добре, можливо, це й не пристрасть… але без ерекції відчути пристрасть взагалі неможливо, хіба ні?
Я думаю про історію з Бессі й про інших жінок, яких він днями й ночами затягує до своєї кімнати, доки ми прямуємо до ресторану. Я так добре призвичаївся до його монологів, що, не уриваючи власних роздумів, автоматично вставляю потрібне слівце, щойно чую, що його голос стих. Це дует, а в більшості дуетів, тим паче в такому, як цей, кожен голос уважно дослухається, чекаючи на сигнал, коли йому потрібно вступити самому. Оскільки сьогодні в нього вільний вечір і я пообіцяв скласти йому компанію, то вже знудився від його розпитувань. Я знаю, що перш ніж цей вечір закінчиться, я повністю виснажуся; якщо мені пощастить, тобто якщо мені вдасться якось виманити в нього кілька франків, я втечу звідси, щойно він піде в туалет. Але моя схильність миттєво зникати йому відома, тож ані трохи не ображаючись, він просто унеможливлює такий мій крок, ретельно пильнуючи за своїми су. Якщо я прошу в нього грошей на цигарки, він наполягає, що піде й купить їх разом зі мною. Він не бажає лишатися наодинці ані на мить. Навіть якщо йому таланить підчепити якусь жінку, він і тоді боїться зостатися з нею на самоті. Якби це було можливо, він був би тільки радий, щоб я сидів у кімнаті, поки він її поратиме. Для нього це було б те саме, що й попросити мене зачекати, поки він поголиться.
В ті ночі, коли йому не треба на роботу, Ван Норден зазвичай має в кишені щонайменше п’ятдесят франків, однак ця обставина не заважає йому виклянчувати гроші у знайомих, щойно трапляється така нагода. «Привіт, — каже він, — дай мені двадцять франків… вони мені необхідні». У цей час він вдає, що панікує. Якщо ж наражається на відмову, то вдає ображеного. «Що ж, принаймні міг би пригостити мене випивкою». А коли отримує свій напій, то промовляє з уже більшою вдячністю: «Слухай, тоді дай мені п’ять франків… або хоч би два…» Ми переходимо з одного бару в інший у пошуках невеличких розваг і завжди розживаємося кількома франками.
У «Куполь» ми натрапляємо на пияка з газети. Одного з тих, які працюють на верхніх поверхах. Він каже нам, що щойно в редакції трапилася трагедія. Один із коректорів звалився в шахту ліфта. Навряд чи виживе.
Спершу Ван Нордена від такої звістки охоплює шок, глибокий шок. Однак коли він довідується, що це трапилося з англійцем Пековером, то відчуває полегшення. «Нещасний виродок, — говорить він, — таким, як він, краще померти, аніж мучитись далі. До речі, він же днями вставив собі нову щелепу…»