Згадка про вставну щелепу викликає у працівника редакційного відділу сльози. Він схлипуючи розповідає про невеличкий інцидент, пов’язаний із трагедією. Він страшенно цим засмучений, засмучений навіть більше, аніж самою трагедією. Схоже, що, упавши на дно шахти, Пековер опритомнів ще до того, як хтось устиг до нього дістатись. Попри зламані ноги й розтрощені ребра, він спромігся звестись навкарачки й почав навпомацки шукати свою вставну щелепу. У машині швидкої він у маренні ридав через те, що втратив свої штучні зуби. Цей інцидент був печальним і абсурдно-смішним водночас. Розповідаючи це, працівник редакції не знав, сміятися йому чи плакати. Це був делікатний момент, оскільки з такими пияками достатньо одного хибного руху, і він розіб’є об твій череп пляшку. Загалом із Пековером він не дуже й товаришував — насправді, навідувався у коректорський відділ всього кілька разів: працівників верхніх і нижніх поверхів розділяла невидима стіна. Однак тепер, відчувши дотик смерті, він захотів виявити свою товариськість. Він був не проти навіть розплакатися, аби довести, що він — звичайна людина. А нас із Джо, оскільки ми були добре знайомі з Пековером і тому знали, що він був нічого не вартий, — навіть кількох сльозинок, — ця п’яна сентиментальність тільки дратувала. Ми хотіли йому так і сказати, але з такою людиною, як він, не можна говорити відверто; потрібно купити вінок, піти на похорон і вдавати, що ти місця собі не знаходиш від горя. А ще його треба похвалити за те, який витончений у нього вийшов некролог. Він місяцями носитиме цей свій милий витончений некролог за собою, вихваляючись до всирачки тим, як добре він впорався з такою складною ситуацією. Ми з Джо відчули це, не перемовившись між собою і словом. Ми просто стояли й слухали з мовчазною вбивчою зневагою. А щойно трапилася нагода забратися геть, ми так і вчинили, полишивши його в барі й далі белькотіти собі щось під ніс над пляшкою перно.
Відійшовши достатньо далеко, щоб він уже не міг нас бачити, ми одразу ж істерично розреготались. Вставна щелепа! Хай би що ми говорили про того нещасного вилупка, — а ми згадували й хороше також, — неодмінно поверталися до вставної щелепи. У цьому світі є люди, які справляють враження настільки гротескних фігур, що навіть їхня смерть видається недолугою. І що жахливіше вони помирають, то недолугішими здаються. Не варто навіть намагатися знайти у їхній кончині хоч якусь гідність — треба бути брехуном і лицеміром, щоб розгледіти бодай щось трагічне в тому, як вони від нас ідуть. А оскільки нам не було перед ким корчити комедію, то ми могли досхочу посміятися з цього випадку. Ми реготали цілу ніч, а в перервах висловлювали свою зневагу й відразу до працівників верхніх поверхів, тупих жирдяїв, які, поза сумнівом, намагалися переконати себе в тому, що Пековер був достойним чолов’ягою, а його смерть стала катастрофою. Ми пригадували найрізноманітніші смішні випадки — крапки з комами, які він пропускав, за що оті зверху завжди здирали з нього шкуру. Завдяки цим нікчемним йобаним крапкам із комами та дробам, у яких він завжди помилявся, вони зробили його життя жалюгідним. Одного разу вони навіть збиралися його звільнити, оскільки він прийшов на роботу з перегаром. Вони зневажали його, бо він завжди мав жалюгідний вигляд, страждав на екзему, а його волосся було всіяне лупою. Вони його навіть за людину не мали, проте тепер, коли він помер, усі залюбки скинуться й куплять йому здоровенний вінок, а ще надрукують його ім’я великими літерами в колонці некрологів. Усе заради того, аби хоч якось показати самих себе; якби вони могли, то зробили би з нього велике цабе. Однак, на жаль, про Пековера було складно вигадати щось цікаве. Він був абсолютним нулем, і навіть той факт, що він помер, не додасть до його імені жодної цифри.
— У цьому є тільки один плюс, — говорить Джо. — Ти можеш отримати його посаду. А якщо тобі пощастить, ти також впадеш у шахту ліфта й зламаєш собі шию. Ми купимо тобі гарний вінок, обіцяю.
Надвечір ми сидимо на terrasse ресторану «Дом». Ми вже давно забули про нещасного Пековера. Трохи розважилися в «Валь Неґр», і Джо знову перемкнувся на вічне питання: пизду. Тепер, коли вільний вечір майже завершився, його неспокій сягає кульмінації. Він думає про жінок, яких ми зустрічали сьогодні, та про постійних, яких міг би запросити до себе, от тільки вони йому давно набридли. Він неодмінно згадує свою пизду з Джорджії — останнім часом вона просто не давала йому проходу, благаючи прихистити її в себе, принаймні доки вона не знайде собі роботу. «Я не проти час від часу її годувати, — говорить він, — але не можу дозволити їй жити у мене постійно… вона позбавить мене решти моїх пизд». Найбільше в ній його дратує те, що вона зовсім не набрала ваги. «Це мов лягати в ліжко зі скелетом, — каже він. — Кілька днів тому я її взяв — із жалю — і знаєш, що ця божевільна курва з собою зробила? Вона начисто поголилася… на ній не було ані волосинки. Ти коли-небудь мав жінку, яка голила би собі пиздище? Це ж огидно, хіба ні? І до того ж смішно. Навіть божевільно. Це вже не схоже на пиздище: це схоже на мертвого молюска чи щось таке». Він описує, як із цікавості виліз із ліжка й почав шукати свого ліхтарика. «Я змусив ту дівку розкрити її й посвітив на неї. Ти б мене бачив… це було смішно. Я так цим захопився, що про дівку взагалі забув. Я ще ніколи в житті так зосереджено не розглядав пизду. Ти б подумав, що я взагалі її вперше бачу. І що довше я на неї дивився, то менше вона мене цікавила. Це лише доводить, що зрештою в ній немає нічого особливого, тим паче якщо вона виголена. Саме волосся надає їй загадковості. Тому статуї тебе й не збуджують. Лише раз я бачив у статуї справжню пизду — це була робота Родена. Ти маєш її якось побачити… широко розсунуті ноги… Здається, у неї взагалі не було голови. Можна сказати, сама пизда. Боже, це виглядало жахливо. Річ у тому, що всі вони однакові. Коли дивишся на них в одязі, чого тільки собі не уявляєш: надаєш їм певної індивідуальності, якої вони, звісно ж, позбавлені. Там просто щілина між ногами, а ти від цього збуджуєшся — та в половині випадків ти ж навіть туди не дивишся. Ти знаєш, що вона там, і думаєш тільки про те, щоб загнати туди свій шомпол; так наче за тебе думає пеніс. Це ілюзія! Ти весь згораєш просто так… просто через щілину, вкриту волоссям, або й не вкриту. Це так абсолютно безглуздо, що я розглядав її, ніби зачарований. Мабуть, вивчав її хвилин із десять, а то й довше. Коли ти отак на неї дивишся, ніби відсторонено, у голові починають виникати смішні думки. Стільки загадковості пов’язано з сексом — аж раптом ти розумієш, що її не існує, там — порожньо. Правда ж було б кумедно знайти всередині губну гармоніку… або календар? Але там — Порожньо… взагалі нічого немає. Це огидно. Я ледь не збожеволів… Послухай, знаєш, що я зробив потому? Я швиденько з нею перепихнувся й розвернувся до неї спиною. Еге ж, просто взяв книжку й почав читати. З книжки можна хоч про щось дізнатися, навіть із поганої книжки… але пизда — це просто марна трата часу…»