Але пити вона не хоче; скаржиться, що в шлунку порожньо.
— Вона завжди так каже, — говорить Ван Норден. — Не дозволяй їй зіграти на твоєму співчутті. Одне й те саме. Я хотів би, щоб вона розповідала щось інше. Чорт забирай, про яку пристрасть можна говорити, коли в тебе на руках голодна пизда?
Саме так! Ми не відчуваємо до неї й краплі пристрасті. А щодо неї, то радше можна було б побачити на ній діамантове кольє, аніж бодай іскорку пристрасті. Проте є оті п’ятнадцять франків, і з ними треба щось робити. Це схоже на війну; щойно ситуація виходить з-під контролю, всі думають лише про мир, про те, аби якось це завершити. А втім нікому не стає духу скласти зброю, сказати: «Мені це остогидло… з мене досить». Ні, десь же є п’ятнадцять франків, на які тепер усім начхати і які в кінці все одно ніхто не отримає, але ці п’ятнадцять франків є чимось на кшталт першопричини, і замість того, щоб прислухатися до власного голосу, замість того, щоб позбутися цієї першопричини, людина капітулює перед ситуацією, вона й далі вперто влаштовує різанину, і що більше її охоплює боягузтво, то героїчніше вона поводиться, аж поки одного дня не прориває дно, і раптом усі рушниці змовкають, санітари кладуть на ноші покалічених та скривавлених героїв, і їм пристібають на груди медалі. Тоді люди врешті отримують час, щоб до кінця життя думати про п’ятнадцять франків. Хтось втратив очі, хтось — руки, хтось — ноги, але вони можуть решту життя втішати себе мріями про п’ятнадцять франків, про які всі вже давно забули.
Точнісінько, як війна, у мене не виходить це з голови. Те, як вона наді мною гарує, щоб вдихнути в мене хоча б іскорку пристрасті, наштовхує мене на думку про те, яким збіса нікудишнім я був би солдатом, якби виявився достатньо дурним, щоб потрапити отак у пастку й дозволити відправити себе на фронт. Я переконаний, що відмовився б від усього, включно з честю, аби виплутатися з такої халепи. Мені бракує духу на такі речі, ось і все. Проте вона думає про п’ятнадцять франків, і якщо я не хочу битися, вона мене до цього змусить. Але в людину, у якої немає духу боротьби, його не закладеш. Серед нас є такі боягузи, що з них не зробиш героїв, навіть якщо налякаєш до смерті. Можливо, ми забагато знаємо. Дехто з нас живе не теперішнім, а трохи забігаючи у майбутнє або ж залишаючись позаду в минулому. Я повсякчас думаю про мирний договір. Ніяк не можу забути, що все це почалося через п’ятнадцять франків. П’ятнадцять франків! Що для мене значать п’ятнадцять франків, тим паче якщо вони не мої?
Здається, Ван Норден ставиться до ситуації спокійніше. Зараз йому також насрати на п’ятнадцять франків; його цікавить сама ситуація. Схоже, річ у тому, щоб продемонструвати свою спроможність — це зачепило його як чоловіка. П’ятнадцять франків не повернути, не зважаючи на те, чи ми досягнемо успіху, чи ні. Тут справа в чомусь іншому — можливо, не лише в чоловічій силі, а й у силі волі. Це знову нагадує людину в окопах: вона більше не розуміє, навіщо їй жити далі, бо навіть якщо виживе зараз, то неминуче отримає свою кулю пізніше, однак усе одно вперто робить своє, і навіть якщо в неї душа таргана, і вона собі в цьому давно зізналася, дайте їй рушницю, ножа або просто відішліть уперед з голими руками, і вона убиватиме й убиватиме далі, вона радше вб’є мільйон інших, аніж зупиниться й запитає себе навіщо.
Коли я спостерігаю, як Ван Норден над нею порається, мені здається, що я дивлюся на машину, в якій розійшлися шестерні. Якщо не втручатися, вони можуть рухатися отак вічно, тертися й крутитися одна повз одну, без жодного результату. Аж поки чиясь рука не вимкне мотор. Видовище їхнього злягання, схожого на злягання пари кіз без найменшої іскри пристрасті, те, як вони труться і труться одне об одного без причини, за винятком отих п’ятнадцяти франків, вимиває з мене всі почуття, залишаючи лише нелюдське бажання задовольнити свою цікавість. Дівка лежить на краєчку ліжка, а Ван Норден схилився над нею, мов сатир, двома ногами твердо стоячи на підлозі. Я сиджу позаду нього в кріслі, стежачи за їхніми рухами з холодною науковою відстороненістю; мені байдуже, навіть якщо це триватиме вічно. Це немов спостерігати за роботою отих скажених машин, які випльовують газети — мільйони, мільярди і трильйони газет із їхніми беззмістовними заголовками. Здається, що, попри всю її скаженість, у цій машині більше сенсу і за нею цікавіше спостерігати, ніж за людьми й подіями, завдяки яким вона з’явилася. Моя зацікавленість Ван Норденом і цією дівкою дорівнює нулю; якби я міг ось так сидіти й спостерігати за кожною сценою, яка цієї миті відбуваються по всьому світу, моя зацікавленість була б навіть меншою за нуль. Я не зміг би відрізнити цей феномен від дощу чи виверження вулкану. Доки бракує іскри пристрасті, у цьому процесі немає нічого людського. Краще вже спостерігати за машиною. А ці двоє нагадують машину, в якої розійшлися шестерні. Їй потрібна людська рука, щоб усе виправити. Їй потрібен механік.