Звісно, я говорю про світ, що властивий великим містам, про світ чоловіків та жінок, з яких машина вичавила останню краплю соку — про мучеників сучасного прогресу. Це маса кісток і запонок для комірців, яку художнику так складно одягнути в плоть.
Лише пізніше, після обіду, опинившись у мистецькій галереї на Рю-де-Сез в оточенні чоловіків і жінок Матісса, я повертаюся у межі людського світу. На порозі великої зали, стіни якої зараз аж палахкотять, я на мить зупиняюся, аби прийти до тями від шоку, який відчуваєш, коли звичну сірість світу роздирає на шматки й усі барви життя вириваються назовні піснею та поезією. Я опиняюся в такому природному, такому цілісному світі, що одразу гублюся. У мене виникає відчуття занурення у сплетіння самого життя, яке лишається в самому центрі, хоч з якого б місця, з якої б позиції чи з яким би ставленням я на нього поглянув. Розгублений, мов тоді, коли потонув у затінку дівчат-квіток, розмістившись у їдальні величезного світу Бальбека, я вперше осягаю глибинне значення тих внутрішніх натюрмортів, що демонструють свою присутність за допомогою магії образу й дотику. Стоячи на порозі світу, створеного Матіссом, я знову відчуваю силу того одкровення, яке дало змогу Прусту так деформувати картину життя, що лише ті, хто, як і він сам, чутливі до алхімії звуку й відчуття, можуть перетворити негативну реальність життя на вагомі й важливі обриси мистецтва. Лише ті, хто здатен прийняти світло у своє нутро, можуть передати те, що живе в серці. Зараз мені яскраво пригадується, як мерехтіння і спалахи світла, що відбивалися від масивних канделябрів, розбризкувались навкруги, немов кров, вкриваючи дрібними цятками гребені хвиль, які монотонно розбивалися об тьмяне золото за вікнами. На березі, де переплелися щогли й димарі, ніби вкрита золою тінь, постать Альбертини, що плине крізь прибій, розчиняючись у таємничих течіях та призмі протоплазмового царства, поєднуючи свою тінь із мрією та передчуттям смерті. Із заходом сонця над землею, мов туман, здіймається біль, наближається горе, розбиваючи на друзки безкінечну панораму моря і неба. Дві воскові руки безживно лежать на ковдрі, і вздовж блідих вен лине подібний до звуків флейти шепіт мушлі, повторюючи легенду про своє народження.
У кожній поемі Матісса відображено історію частини людської плоті, що чинить опір смерті. Уся сукупність плоті, від волосся до нігтів, виражає чудо дихання, немов внутрішнє око, спрагле більшої реальності, перетворило пори тіла на голодні видющі роти. Хоч який образ перед тобою промайнув, йому властивий запах і звук подорожі. Неможливо побачити й найменшого шматочка його мрій, не відчувши здіймання хвилі й прохолоду бризок, що линуть крізь повітря. Він стоїть біля стерна, вдивляючись пильними блакитними очима в портфоліо часу. У які віддалені закутки він ще не зазирнув своїм довгим косим поглядом? Визираючи з-поза широкого мису свого носа, він бачив усе: Кордильєри, що спадають у Тихий океан, історію діаспори, написану на пергаменті, віконниці, що, мов флейти, наспівують шурхіт узбережжя, фортепіано, вигнуте, мов мушля, пелюстки квітів, що виграють усіма барвами світла, хамелеонів, що звиваються під пресом друкарського верстата, сералі, що розчиняються в океанах пилу, музику, що, мов вогонь, лине з прихованої хромосфери болю, спори й мадрепори, що запліднюють землю, пуповини, що вибльовують своє породжене стражданням поріддя… Він — просвітлений мудрець, провидець, що, танцюючи, змахом кисті зносить те огидне риштування, до якого людське тіло прикуте незаперечними фактами життя. Саме він, якщо сьогодні й справді існує хтось, наділений таким даром, знає, коли розчинити людську постать, хто достатньо хоробрий, аби пожертвувати гармонією лінії заради того, щоб виявити ритм і шепіт крові, хто здатний схопити переломлене всередині себе світло й залити ним усю палітру кольорів. За дріб’язковістю, хаосом, глумом життя він відшукує невидимий візерунок; він повідомляє нам про свої відкриття в метафізичному пігменті простору. Жодних пошуків формули, жодного розпинання ідей, жодної одержимості, окрім як творити. Навіть коли світ прямує до знищення, існує людина, яка тримається серцевини, яка лише міцніше закріплюється і глибше кидає якір, стає ще більш центробіжною, тоді як процес руйнації повсякчас прискорюється.
Світ дедалі більше стає схожим на сон ентомолога. Земля сходить з орбіти, вісь змістилася; із півночі величезними сталево-синіми вихорами мете сніг. Настає новий льодовиковий період, поперечні шви сходяться щільніше, і в усьому кукурудзяному поясі вимирають зародки, перетворюючись на мертві соскоподібні відростки. Дюйм за дюймом висихають дельти, й русла стають гладенькими, мов скло. Настає світанок нового дня, металургійного дня, коли земля бряжчатиме від зливи яскравої жовтої руди. Поки знижується температура, форма світу стає розмитою; осмос і досі триває, й подекуди ще відбувається зчленування, однак на периферії всі вени вже вражені варикозом, на периферії світлові хвилі вигинаються, а сонце стікає кров’ю, мов розірвана пряма кишка.