Таня знову тут, стабільна робота, п’яні розмови про Росію, нічні прогулянки додому, паризьке літо у розпалі — усе це змушує поглянути на життя трохи бадьоріше. Можливо, саме тому лист Бориса здається абсолютно безглуздим. Майже щодня я зустрічаюся з Танею о п’ятій, щоб, як вона це називає, випити з нею портвейну. Я дозволяю їй водити мене до місць, де я ще ніколи не був, у дорогі бари на Єлисейських Полях, де червоне дерево інтер’єрів здається наскрізь просяклим джазом та дитячими співами. Ці м’ясисті, соковиті звуки переслідують тебе навіть у lavabo, залітаючи до кабінки крізь вентиляційні шахти й перетворюючи життя на м’яку піну й райдужні бульбашки. І чи тому, що Сильвестр зараз далеко, і вона почувається вільною, чи з якоїсь іншої причини, але Таня безперечно намагається поводитися, мов янгол. «Ти погано до мене ставився перед моїм від’їздом, — якось сказала вона мені. — Чому ти так обходився зі мною? Я ж ніколи не робила нічого, що могло би тебе образити, хіба ні?» Коли у м’якому світлі звучала густа, мов вершки, музика, неначе створена для цих інтер’єрів з червоного дерева, ми ставали сентиментальними. Уже підходив час вирушати на роботу, а ми й досі не поїли. Перед нами лежали рахунки — шість франків, чотири п’ятдесят, сім, два п’ятдесят — я автоматично їх підраховував і водночас думав, чи не ліпше було б стати барменом. Частенько, коли вона ось так зі мною говорила, розводячись про Росію, майбутнє, кохання і схоже лайно, я починав думати про зовсім сторонні речі: про те, як чиститиму взуття або працюватиму прибиральником туалетів; припускаю, так відбувалося зокрема й тому, що в цих закладах, куди вона мене приводила, було настільки затишно, що в мене ніколи не виникало й думки про те, що я буду цілком тверезий і, можливо, також старий та згорблений… ні, я завжди уявляв, що в майбутньому, хай навіть там і не буде розкоші, на мене чекатиме саме така атмосфера — в моїй голові гратиме така сама музика, лунатиме дзвін бокалів і за кожною гарною дупою тягнутиметься шлейф парфумів у ярд завдовжки, який заглушить сморід життя навіть унизу, в lavabo.
Дивно, що швендяння з нею цими дорогими барами мене не розбестило. Звісно, з нею важко було розлучатися. Зазвичай я приводив її до порогу церкви поблизу редакції, і коли ми стояли там у темряві й обіймалися наостанок, вона шепотіла: «Боже, що я тепер робитиму?» Вона хотіла, щоб я звільнився з роботи, аби кохатися з нею вдень і вночі; вона вже навіть не думала про Росію, лиш би ми були разом. Проте щойно я її лишав, моя голова світлішала. Проходячи крізь двері офісу, я занурювався в іншу музику, не таку проникливу, але все одно чудову. І в інший запах, що линув від верстатів, який був не лише в ярд завдовжки, а всюдисущий, схожий на суміш поту й пачулі. Коли приходиш на роботу напідпитку, як переважно я й робив, це схоже на раптовий перепад висот. Зазвичай я одразу ж простував до туалету — так я міг зібратися з духом. Там було трохи прохолодніше, хоча, можливо, так лише здавалося через дзюрчання води. Туалет завжди діяв на мене мов холодний душ. У ньому було щось реальне. Перед тим як туди потрапити, доводилося проходити повз французів, які переодягалися поряд. Уф! як же вони смерділи, ці чорти! І їм за це добре платили. Вони стояли без одягу, дехто в довгих кальсонах, дехто з бородами, здебільшого бліді, кістляві пацюки зі сповненими свинцем венами. У туалеті можна було побачити, чим забиті їхні голови. Стіни були вкриті малюнками та написами, усі — грайливо-непристойні, інстинктивно зрозумілі й загалом досить веселі та доброзичливі. Аби дістатися до деяких місць, мабуть, потрібна була драбина, але думаю, що навіть суто з психологічного погляду сам процес того вартував.