Іноді, відливаючи, я роздумував над тим, яке б враження справили ці стіни на тих розкішних дам, що входили й виходили з прекрасних вбиралень на Єлисейських Полях. Цікаво, чи вони б і далі так високо задирали свої хвости, якби побачили, що думають їхні дупи ось тут. Безсумнівно, в їхньому світі все було вкрите газом і оксамитом — чи принаймні вони змушували тебе так думати, шурхотячи своїми сукнями повз тебе й розносячи довкола прекрасні аромати парфумів. Не всі вони були справжніми леді; декотрі шурхотіли так лише для того, щоб набити собі ціну. І можливо, коли вони лишалися на самоті, коли говорили самі до себе в будуарах, із їхніх вуст також злітали дивні слова; адже у тому світі, як і в будь-якому іншому, те, що відбувалося, також здебільшого було сповнене гниття й мерзенності, він був не менш огидним, аніж перший ліпший смітник; їм пощастило в одному — вони мали змогу накрити цей смітник кришкою.
Як я й кажу, вечірнє життя з Танею не справляло на мене жодного негативного впливу. Час від часу я трохи перебирав, і тоді доводилося запихати в рота два пальці — адже складно вичитувати текст, коли ти десь у хмарах. Щоб відшукати пропущену кому, необхідно більше зосередженості, ніж аби коротко викласти філософію Ніцше. Іноді, коли ти під мухою, на тебе навіть сходить геніальність, однак геніальність у коректорському відділі нікому не потрібна. Дати, дроби, крапки з комами — ось що важливо. А такі дрібниці важко помітити, коли твій мозок палає. Час від часу я припускався грубих помилок, і якби не навчився лизати дупу керівнику, мене б точно звільнили. Якось я навіть отримав листа від великого цабе з верхніх поверхів, чоловіка, з яким ніколи не зустрічався — настільки високу посаду він обіймав — і після кількох доволі саркастичних фраз щодо мого більш ніж посереднього інтелекту він досить прозоро натякнув, що мені варто знати своє місце і навчитися крокувати в ногу, інакше станеться те, про що я пожалкую. Відверто кажучи, я пересрав. Після того я вже ніколи не вживав у редакції багатоскладові слова, та й загалом нечасто розтуляв пельку. Я вдавав із себе першокласного кретина, адже саме цього вони від нас очікують. Іноді, щоб улестити свого шефа, я підходив до нього і ввічливо запитував, що означає те чи інше слово. Йому це подобалося. Цей тип був таким собі словником і розкладом в одній особі. Хоч скільки пива він вижлуктив під час обідньої перерви, — а він ще й влаштовував собі додаткові перерви, щоб показати, хто тут головний, — його ніколи не можна було впіймати на помилці стосовно якоїсь дати або визначення. Він був народжений для цієї роботи. Я жалкував лише про те, що забагато знаю. Незважаючи на всі перестороги, до яких я вдавався, час від часу він це помічав. Коли я іноді приходив на роботу з книжкою під пахвою, наш шеф це одразу зауважував, і якщо це була хороша книжка, ставав уїдливим. Однак я ніколи не робив нічого, аби навмисне викликати його невдоволення; мені занадто подобалася моя робота, щоб власноруч затягувати на своїй шиї зашморг. І все ж таки важко спілкуватися з людиною, з якою не маєш нічого спільного; ти видаєш себе, навіть якщо вживаєш тільки односкладові слова. Йому було збіса добре відомо, що мене аніскільки не цікавлять його балачки; і все-таки, хоч і не знаю, як це пояснити, але йому було приємно відривати мене від моїх мрій, мов дитину від грудей матері, і наповнювати дощенту датами й історичними подіями. Мабуть, у такий спосіб він мені мстився.
Через це в мене розвинувся невеликий невроз. Щойно я виходив на вулицю — починав поводитися екстравагантно. Хоч якої теми торкалася наша розмова, коли рано-вранці ми вирушали назад до Монпарнаса, я одразу ж її гасив, немов пожежний шланг, розбивав її на друзки, аби вмить випустити на волю свою збочені мрії. Найбільше мені подобалося розпатякувати про те, про що жоден із нас не мав навіть найменшого уявлення. Я виплекав у собі легку форму божевілля — здається, це називається «ехолалія». Всі слова, які траплялися мені вночі під час вичитування, тепер танцювали на кінчику мого язика. Далмація — я зберіг копію реклами цього прекрасного коштовного курорту. Гаразд, Далмація. Сідаєш на потяг, а вранці з твоїх пор уже струмує піт і на виноградинах лускає шкірка. Я міг розводитися про Далмацію від великого бульвару до Палацу кардинала Мазаріні або й навіть далі, якщо забажав би. Я навіть не знав, де вона розташована на карті, та й не хотів знати, однак о третій ранку, коли у твоїх венах тече свинець, одяг просяк потом і запахом пачулі, а в вухах стоїть брязкання браслетів, пропущених через прес, і гомін силуваних пивних балачок, на такі дрібниці, як географія, одяг, мова, архітектура просто начхати. Далмація належить тій особливій нічній порі, коли галасливі натовпи вмовкають, і подвір’я Лувру здається таким чудовим та безглуздим, що хочеться плакати без жодної на те причини, лише тому, що воно таке гарне й тихе, таке порожнє, таке абсолютно не схоже на першу шпальту й працівників редакторського відділу, які грають у кості. Із тим крихітним шматочком Далмації, що торкався моїх пошарпаних нервів, мов прохолодне лезо ножа, я міг пережити найкращі враження немов від справжньої подорожі. І знову ж таки кумедно, що я міг подорожувати всією земною кулею, проте Америка ніколи не спадала мені на думку; вона була втрачена для мене навіть більше, ніж зниклий континент, адже до зниклих континентів я відчував якусь загадкову прив’язаність, тоді як до Америки не відчував нічого, нічого взагалі. Час від часу я й справді думав про Мону, але не як про особу, що перебуває в атмосфері певного часу і простору, а відокремлено, відсторонено, неначе вона перетворилася на велике хмароподібне громаддя, яке заступило собою минуле. Я не міг дозволити собі думати про неї занадто довго; інакше стрибнув би з мосту. Дивно. Я так змирився з життям без неї, а все ж таки навіть хвилини роздумів про цю жінку було достатньо, щоб прохромити мою вдоволеність цим життям до кісток і знову загнати мене в сповнену агонії стічну канаву мого нещасного минулого.