Почувши від мене таке, Крюґер забив на сполох. Коли прийдуть відвідувачі, мрець у студії їх розтривожить навіть більше, ніж хворий. Це повністю зруйнувало б його шанси на успіх, хоч вони й так були невеликими. Звісно, він мені цього не сказав, проте з його схвильованого вигляду я зрозумів, що його турбувало саме це. Тому я зробився впертим. Я відмовлявся, щоб він зателефонував до лікарні. Я відмовлявся, щоб він викликав лікаря. Я відмовлявся від усього.
Врешті-решт він так на мене розлютився, що, попри мій протест, почав мене одягати. Я був занадто кволим, аби чинити опір. Усе, на що я міг спромогтися, це слабко шепотіти: «Ну ти й сволота!» Хоча на вулиці було тепло, я тремтів, мов собака. Повністю мене одягнувши, він накинув на мене пальто й шмигнув до телефона. «Я не поїду! Я не поїду!», — повторював я, однак він просто грюкнув дверима. За кілька хвилин повернувся й, не промовивши до мене ні слова, почав поратися у студії. Останні приготування. Невдовзі постукали в двері. Це виявився Філлмор. Він сказав мені, що Коллінз чекає на вулиці.
Філлмор і Крюґер підхопили мене попід руки й звели на ноги. Поки вони тягнули мене до ліфта, Крюґер розчулився. «Це ж заради тебе, — сказав він. — Окрім того, з твого боку це було б нечесно. Ти ж знаєш, як нелегко мені велося всі ці роки. Ти мав би й про мене подумати». Він ледь не плакав.
Як би нещасно й жалюгідно я не почувався, від його слів я ледь не посміхнувся. Він був значно старшим за мене, і хоч яким би паскудним художником, яким би взагалі паскудним митцем той був, він заслуговував на перепочинок — хоча б раз у житті.
— Я на тебе не ображаюсь, — пробурмотів я. — Я розумію твою ситуацію.
— Ти ж знаєш, що ти завжди мені подобався, — відказав він. — Коли тобі стане краще, можеш сюди повернутися… можеш лишатися тут скільки завгодно.
— Звісно, знаю… Я ще не збираюся відкидати копита, — спромігся вичавити з себе я.
Не знаю чому, але коли я побачив унизу Коллінза, то трохи збадьорів. Жодна інша людина не видавалася мені такою наскрізь просякнутою життям, здоров’ям, радістю, великодушністю. Він узяв мене, мов ляльку, і поклав на сидіння таксі — до того ж зробив це обережно, за що я був йому дуже вдячний, особливо зважаючи на те, як зі мною поводився Крюґер.
Коли ми під’їхали до готелю — готелю, в якому мешкав Коллінз, — відбулися короткі перемовини з власником, під час яких я лежав на дивані в bureau. Я чув, як Коллінз запевняв patrons, що зі мною нічого страшного… просто невеличкий нервовий зрив… за кілька днів усе буде гаразд. Я побачив, як він уклав у руки власника хрустку банкноту, а тоді, квапливо й спритно розвернувшись, підійшов до мене й сказав: «Давай, зберись на силі! Не дай йому подумати, що ти загинаєшся». І з цими словами він ривком звів мене на ноги й, обійнявши однією рукою, повів до ліфта.
Не дай йому подумати, що ти загинаєшся! Вочевидь, вмирати на руках у чужих людей тут вважали непристойним. Помирати треба в родинному колі, подалі від сторонніх очей, так би мовити. Його слова мене підбадьорили. Я почав сприймати все це, мов кепський жарт. Діставшись нагору й зачинивши двері, вони роздягли мене і вклали в ліжко. «Ти не можеш зараз померти, чорт забирай! — тепло мовив Коллінз. — У мене будуть великі проблеми… До речі, що з тобою? Не витримуєш хорошого життя? Вище носа! За день-два вже їстимеш стейк. Думаєш, ти хворий?! Зажди-но, заради Бога, поки підхопиш сифіліс! Ось тоді й будеш перейматися…» І почав з гумором розповідати про свою подорож до Янцзи, коли у нього випадало волосся й гнили зуби. Я був таким немічним, що ці його балачки справляли на мене надзвичайно заспокійливий ефект. Я зовсім перестав собою перейматися. Він мав силу волі, цей хлопчина. Можливо, заради мене він трохи прибрехав, однак наразі я не надто зважав, правдива його розповідь чи ні. Я слухав його всім своїм єством. Я побачив брудне жовте гирло річки, вогні, що мерехтять у Ханькоу, море жовтих облич, сампанів, що несуться крізь бистрини, й пороги, що палахкотять сірковим диханням дракона. Яка історія! Щодня біля човна ошивалися вузькоокі, виловлюючи сміття, яке викидали за борт, Том Слеттері підвівся на своєму смертному одрі, щоб востаннє поглянути на Ханькоу, молодий євразієць, який лежав у темній кімнаті й накачував свої вени отрутою, монотонність синіх курток та жовтих облич, мільйони й мільйони облич, вони вмирали з голоду й гинули від хвороб, харчуючись лише щурами, собаками та корінням, хапаючи зубами траву просто з землі, пожираючи власних дітей. Складно було уявити, що колись тіло цього чоловіка вкривали виразки, що його сторонилися, мов прокаженого; його голос звучав так тихо й спокійно, що здавалося, наче його дух очистився завдяки всім тим стражданням, які він пережив. Він неодноразово тягнувся по келих із випивкою, і що частіше він це робив, то м’якшим ставало його обличчя, а слова діяли на мене немов пестощі. І весь цей час над нами, немов сама Доля, висів Китай. Китай, що стлівав, перетворюючись на пил, неначе здоровенний динозавр, однак водночас до самого кінця не втрачаючи своєї чарівності, магічності, загадковості, жорстокості своїх стародавніх легенд.