Я більше не міг слідкувати за його оповіддю; в моїй свідомості раптом зринули спогади про Четверте липня, той день, коли я придбав свою першу упаковку феєрверків, а разом із ними — довгі шматки труту, який так легко ламався, труту, на який потрібно добряче подмухати, щоб він як слід розгорівся, труту, запах якого залишається на твоїх пальцях протягом кількох днів і змушує мріяти про дивні речі. Четвертого липня вулиці вкриті яскравими червоними папірцями з відтиснутими на них чорними й золотими фігурами і всюди лежать крихітні петарди, в які так цікаво зазирати; багато-багато упаковок, усі зв’язані докупи тонкими, пласкими, маленькими дротами кольору людського мозку. Впродовж усього дня в повітрі висить запах пороху та труту, а золотий пил з яскраво-червоних обгорток прилипає до пальців. Ми майже ніколи не згадуємо про Китай, однак він повсякчас тут, на кінчиках наших пальців, і від нього свербить у носі; а через багато років, коли ти вже майже забув запах тих феєрверків, ти прокидаєшся одного дня від того, що давишся золотою фольгою, а від уламків труту знову лине їдкий запах, і яскраво-червоні обгортки викликають у тебе ностальгію за людьми та землею, яких ти ніколи не знав, але які загадковим чином живуть у твоїй крові — у самісінькій твоїй крові, немов відчуття часу чи простору, невловима, незмінна цінність, до якої, старішаючи, ти звертаєшся дедалі частіше, яку намагаєшся пізнати розумом, проте — безуспішно, адже в усьому китайському є мудрість і таємниця, і їх у жодному разі неможливо схопити руками чи осягнути розумом, ти мусиш дозволити їм втиратися в тебе, прилипаючи до твоїх пальців і повільно проникаючи у вени.
Через кілька тижнів, з огляду на наполегливі запрошення Коллінза, який повернувся до Гавра, одного ранку ми з Філлмором таки сіли в потяг, маючи намір провести з ним вихідні. Відколи я приїхав у Париж, це була моя перша мандрівка за місто. Ми були в чудовому гуморі, і всю дорогу до узбережжя попивали анжуйське вино.
Коллінз дав нам адресу бару, де ми мали зустрітись, він називався «Бар Джиммі», і схоже, що в Гаврі його знала кожна собака.
На вокзалі ми всілися у відкриту чотиримісну коляску й жваво рушили до місця нашого рандеву; в нас і досі лишалося пів пляшки анжуйського, яке ми допили дорогою. Вулиці Гавра мали радісний вигляд і були залиті сонцем; повітря бадьорило, його міцний солоний присмак майже викликав у мене ностальгію за Нью-Йорком. Усюди видніли щогли й корпуси кораблів, тріпотіли яскраві прапорці й виринали великі відкриті площі й кафе з високими стелями, які можна побачити лише в провінції. Одразу ж — приємні враження; місто зустрічало нас із розкритими обіймами.
Не доїхавши до бару, ми побачили Коллінза, який підтюпцем поспішав вулицею, прямуючи, безперечно, на вокзал і як завжди трохи спізнюючись. Філлмор одразу запропонував випити по перно; ми кинулись плескати один одного по спинах, сміючись і плюючись, уже п’яні від сонця й солоного морського повітря. Спершу Коллінз, здається, поставився до ідеї з перно з певною пересторогою. Він повідомив нам, що підхопив легку форму триперу. Нічого серйозного — найімовірніше, від «перенапруги». Він показав нам пляшечку, яку тримав у кишені — якщо я правильно пам’ятаю, пійло називалося «Венетьєн». Моряцький засіб від триперу.
Ми зупинилися біля ресторану, щоб трохи перехопити перед тим, як їхати до «Бару Джиммі». Це виявилася величезна таверна із закіптюженими кроквами й столами, що ломилися від їжі. Ми добряче накуштувалися вин, які нам радив Коллінз. Потім сіли на terrasse і замовили каву та лікери. Коллінз розповідав нам про барона де Шарлю, чоловіка, чиї смаки, як він казав, були схожими на його власні. Наразі він вже майже рік жив у Гаврі, тринькаючи гроші, які заробив на контрабанді алкоголю. Його смаки були невибагливими: їжа, випивка, жінки та книжки — цього було достатньо. І власна ванна! Без цього він не міг обійтися.