В Париж я повернувся з грошима — кількома сотнями франків, які Коллінз запхав мені до кишені, коли я сідав у поїзд. Цього було достатньо, щоб винайняти кімнату й принаймні тиждень пристойно харчуватися. Я вже кілька років не тримав в руках такої суми. Мене сповнювало піднесення, немов переді мною відкривалося нове життя. Я також хотів розтягнути ці гроші на довше, тому знайшов дешевий готель над пекарнею на Рю-де-Шато, одразу ж за Рю-де-Ванв — місце, яке колись показав мені Євген. За кілька ярдів розташовувався міст, яким тяглися колії з Монпарнасу. Знайомий квартал.
Я міг би винайняти тут кімнату за сто франків на місяць, — звісно ж, кімнату без жодних зручностей, навіть без вікна, і можливо, я б її взяв, просто аби бути певним, що якийсь час матиму де притулити голову на ніч, якби не одна обставина, — щоб дістатися своєї кімнати, мені спершу потрібно було б проходити через кімнату сліпого. Думка про те, що доведеться щоночі минати його ліжко, діяла на мене вкрай гнітюче. Я вирішив пошукати деінде. Пішов на Рю-Сель, що розташовувалась одразу за цвинтарем, і оглянув щось схоже на пастку для щурів із балконами, які виходили на внутрішнє подвір’я. До того ж під усіма балконами нижнього ярусу були підвішені пташині клітки. Для когось, можливо, й життєрадісне видовище, однак мені воно нагадало загальну палату в лікарні. Власник також, схоже, був трохи не при своєму розумі. Я вирішив почекати до ночі, добре все довкола роздивитися, а тоді вже обрати який-небудь невеличкий привабливий заклад у тихому провулку. На обід я витратив п’ятнадцять франків, майже вдвічі більше, ніж планував. Тому почувався таким нікчемою, що вирішив навіть не пити кави, попри те, що почав накрапати дощ. Ні, я просто трохи прогуляюся, а тоді тихо й відносно рано ляжу спати. Усі ці намагання обмежувати свої витрати уже змусили мене почуватися жалюгідно. Ніколи доти я такого не робив; це було мені невластиво.
Зрештою, дощ полив як із відра. Я зрадів. Таким чином я міг виправдати необхідність десь зупинитися і витягнути ноги. Лягати спати було ще занадто рано. Я пришвидшив ходу, знову попрямувавши до бульвару Распай. Раптом прямо під зливою до мене підходить жінка й зупиняє мене посеред вулиці. Вона цікавиться, котра година. Я відповідаю, що не маю годинника. І тоді вона випалює: «О, добродію, ви часом не говорите англійською?» Я киваю у відповідь. Тепер уже дощ уперіщив суцільним потоком. «Добродію мій, можливо, ви б люб’язно погодилися запросити мене в кафе? Такий дощ надворі, а в мене немає грошей, щоб десь сховатися. Пробачте, що змушена вас просити, милий чоловіче, але у вас таке добре обличчя… я одразу зрозуміла, що ви — англієць». І усміхається мені дивною, напівбожевільною посмішкою. «Можливо, ви могли б дати мені невелику пораду, милостивий пане. Я в цьому світі сама як палець… Боже мій, як жахливо не мати грошей…»
Ці «добродію», «милостивий пане» та «милий чоловіче» тощо майже довели мене до істерики. Мені було її шкода, й водночас мене душив сміх. І я таки розсміявся. Я розсміявся їй просто в обличчя. І тоді вона також засміялася, дивним пронизливим недоладним сміхом, якимось зовсім неочікуваним істеричним гоготінням. Я схопив її попід руку, і ми помчали до найближчого кафе. Вона й досі посміювалася, коли ми зайшли до bistro. «Добродію мій, — знову почала вона, — можливо, ви думаєте, що я кажу вам неправду. Я — хороша дівчина… З хорошої родини. Просто, — і тут вона знову обдарувала мене своєю хворобливою понівеченою посмішкою, — просто я втрапила в халепу й не маю де пересидіти дощ». Тут я знову почав сміятися. Я нічого не міг удіяти — ці фрази, якими вона говорила, дивний акцент, дурнуватий капелюшок у неї на голові, ця божевільна посмішка…
— Слухай, — перебив я, — ти якої національності?
— Я — англійка, — відказала вона. — Тобто народилася я в Польщі, але мій батько — ірландець.
— І це робить тебе англійкою?
— Так, — сказала вона і знову засміялася, боязко, намагаючись виглядати сором’язливою.
— Думаю, ти знаєш який-небудь гарний готельчик, куди ти могла б мене відвести?
Я сказав це не тому, що мав намір із нею кудись іти. Просто не хотів, аби їй довелося проходити крізь усі ці звичні попередні перемовини.
— Ой, любий пане, — мовила вона так, немовби я припустився страшенної помилки. — Впевнена, що ви не це мали на увазі! Я не з таких. Ви пожартували зі мною, я ж бачу. Ви — такий добрий… У вас таке добросерде обличчя. Я ніколи не зважилася б заговорити отак із французом, як говорю з вами. Вони одразу переходять до образ…