Якийсь час вона і далі співала тієї самої. Я хотів якось її здихатися. Але ця жінка страх як не бажала лишатися наодинці. Вона боялася — у неї були проблеми з документами. Чи не погодився б я люб’язно провести її до готелю? Можливо, я міг би «позичити» їй п’ятнадцять чи двадцять франків, щоб вона мала змогу задобрити patronal Я відвів її до готелю, в якому за її словами вона зупинилась, і вклав їй у руку п’ятдесятифранкову банкноту. Чи вона була занадто хитрою, чи занадто невинною — іноді важко сказати, — але так чи інакше вона попросила, аби я зачекав, доки вона збігає в bistro, щоб розміняти гроші. Я сказав, щоб не переймалася. Тут вона інстинктивно схопила мене за руку й піднесла її до своїх вуст. Мене мов грім ударив. Чорт забирай, я відчув, що був ладен віддати їй усе, що мав. Цей невеличкий божевільний жест вразив мене в самісіньке серце. Добре ж іноді бути багатим заради таких відчуттів, подумав я. Однак, голову я не втрачав. П’ятдесят франків! Проциндрити стільки за одну дощову ніч було більш ніж достатньо. Коли я пішов геть, вона помахала мені навздогін своїм дурнуватим капелюшком, який не вміла носити. Немовби ми з нею були друзями з дитинства. Я почувався по-ідіотськи, і в мене паморочилося в голові. «Добродію мій… у вас таке добросерде обличчя… ви такий добрий тощо». Я здавався собі святим.
Коли почуваєшся таким самовдоволеним, важко одразу ж вкластися спати. Відчуваєш, що маєш якось спокутати ці неочікувані прояви доброти. Проходячи повз «Джанґл», я краєм ока побачив танцювальний майданчик; жінки з оголеними спинами з перловим намистом на шиях, від якого вони задихалися — чи принаймні так здавалося — виляли до мене своїми прекрасними дупцями. Підійшовши до бару, я одразу замовив собі coupe шампанського. Щойно стихла музика, біля мене вмостилася вродлива білявка, яка скидалася на норвежку. Це місце виявилося не таким людним і галасливим, яким здалося знадвору. Тут було лише з пів десятка пар — певно, тоді вони всі разом опинилися на майданчику. Я замовив собі ще один coupe шампанського, щоб не втратити сміливості.
Коли я почав танцювати з білявкою, на танцмайданчику окрім нас не було нікого. За будь-яких інших обставин я почувався б незручно, однак шампанське й те, як вона до мене притискалася, приглушене світло і непохитне відчуття захищеності, яке давали мені кілька сотень франків, що ж… Ми станцювали ще один танець, виставляючи себе на загальний огляд, а тоді поринули в розмову. Вона стала схлипувати — ось як усе почалося. Я подумав, що, можливо, вона забагато випила, тож удав, що не зауважую. Водночас я озирався в пошуках іншого вільного шматка м’яса. Але це місце було зовсім порожнім.
Коли бачиш, що тебе заганяють у пастку, потрібно негайно тікати. Якщо не втечеш — ти пропав. Хай як дивно це звучить, але від цього кроку мене утримувала думка про те, що доведеться вдруге ні за що заплатити в гардеробі. Завжди потрапляєш в халепу через якусь дрібницю.
Як невдовзі я дізнався, вона плакала через те, що нещодавно поховала дитину. До того ж вона виявилася не норвежкою, а француженкою та ще й повитухою. Мушу зазначити, що вона була шикарною повитухою, навіть коли заливалася слізьми. Я запитав, чи трохи випивки не допоможе їй заспокоїтися, після чого вона одразу замовила віскі й миттю його вихилила. «Бажаєш іще?» — лагідно запитав я. Вона вирішила, що бажає. Вона почувалася так кепсько, так невимовно мерзенно. Також вона не відмовилася б і від пачки «Кемела». «Ні, зажди, — сказала вона. — Думаю, краще les „Пелл-Мелл“». Та що завгодно, подумав я, лиш, заради Бога, припини скиглити — у мене від цього аж мурахи по шкірі. Я допоміг їй підвестися, щоб ще раз потанцювати. На ногах вона видавалася зовсім іншою людиною. Можливо, горе розбурхує хтивість, не знаю. Я пробурмотів їй щось на кшталт того, що нам варто піти звідси. «Куди?» — нетерпляче спитала вона. «Ой, та куди завгодно. У якесь тихе місце, де ми змогли б поспілкуватися».
Я пішов до туалету й знову перерахував гроші. Сховав стофранкові банкноти до внутрішньої кишені, а п’ятдесят франків і дріб’язок лишив у кишені брюк. До бару я повернувся з серйозними намірами.
Вона полегшила мені справу, бо сама зачепила цю тему. Вона перебувала в скрутному становищі. Вона не лише нещодавно втратила дитину, а й мала хвору матір, дуже хвору, тож потрібно було платити лікарю, купувати ліки тощо. Звісно ж, я не повірив жодному її слову. А оскільки мав знайти готель для себе, то запропонував їй піти зі мною й лишитися на ніч. Так можна буде трохи зекономити, подумав я. Але вона не погодилася. Вона наполягала на тому, щоб ми їхали до неї, сказала, що має власну квартиру, — до того ж мусила доглядати за матір’ю. Поміркувавши, я вирішив, що заночувати в неї буде все одно дешевше, тому одразу пристав на цю пропозицію. Проте перед тим, як рушати, я вирішив повідомити їй про своє становище, щоб в останню хвилину не виникло жодних непорозумінь. Я гадав, вона знепритомніє, коли вона почула, скільки в мене грошей. «От значить як!» — мовила вона, страшенно образившись. Я вже подумав, що вона влаштує сцену… Однак безстрашно стояв на своєму. «Гаразд, тоді я піду, — тихо сказав я. — Вочевидь, я помилився».