Філлмор планував лишитися в студії, коли її туди приведе. Та оскільки вона виявилася такою інтелігентною й ексцентричною особою, він вирішив змиритися з її примхами і відкласти «велику подію» на потім. Він навіть уявив собі, що зможе надибати ще одну принцесу й привести додому одразу двох. Тому, коли вони виходили з помешкання, у нього був хороший настрій, і він вже приготувався витратити на неї кілька сотень франків, якщо виникне така потреба. Зрештою, принцеси трапляються не щодня.
Цього разу вона потягнула його до іншого місця, де її знали ще краще, і де, за її словами, можна було без проблем розміняти чек. Там усі були у вечірніх костюмах, і поки офіціант проводив їх до столика, відбулося ще більше всього цього безглуздя з поклонами й цілуванням рук.
Посеред танцю вона раптом зі слізьми на очах полишає танцмайданчик. «У чому річ? — запитує він. — Що я накоїв цього разу?» — й інстинктивно торкається рукою дупи, немовби та й досі могла вихляти. «Нічого, — відказує вона. — Ти нічого не зробив. Іди сюди, мій хороший хлопчику»,— а тоді тягне його на майданчик і знавісніло поринає в танок. «Але що з тобою?» — бурмоче він. «Та нічого, — повторює вона. — Я декого побачила, ось і все». Раптом знову несподіваний вибух гніву: «Навіщо ти мене напоїв? Невже ти не знаєш, що я від цього втрачаю глузд?»
«Маєш чек? — запитує вона. — Нам потрібно звідси забиратися». Вона кличе офіціанта й шепоче до нього російською. «З чеком усе гаразд?» — запитує вона, коли офіціант іде геть. Тоді імпульсивно: «Зачекай на мене внизу, у гардеробі. Я мушу декому зателефонувати».
Після того як офіціант приніс решту, Філлмор, не кваплячись, зійшов сходами в гардероб і став чекати на неї. Він походжав туди-сюди, тихенько щось мугикаючи й насвистуючи і водночас прицмокуючи губами в очікуванні ікри. Минуло п’ять хвилин. Десять. Він досі тихенько собі насвистував. Коли минуло двадцять хвилин, а його принцеса так і не з’явилася, він врешті-решт щось запідозрив. Гардеробник сказав, що вона вже давно пішла. Філлмор вискочив надвір. Там стояв негр у лівреї, широко шкірячись. Чи знає негр, куди вона звітрилась? Негр шкіриться. А тоді каже: «Йа чюв „Кюполь“, це всьо, сер!»
У «Куполь» він знаходить її на нижньому поверсі, де вона з замріяним обличчям сидить, немов у трансі, перед коктейлем. Побачивши його, вона усміхається.
— Хіба чесно так робити, — питає він, — ось так утікати? Могла б просто сказати, що я тобі не подобаюся…
Почувши це, вона розлютилася й почала ламати комедію. Однак за якийсь час потік люті вщух, змінившись ниттям і схлипуванням. «Я — божевільна, — бурмотіла вона. — Іти також божевільний. Ти хочеш, щоб я з тобою переспала, а я не хочу з тобою спати». І тоді знову почала безтямно лопотіти про свого коханця, кінорежисера, якого побачила на танцмайданчику. Ось чому їй довелося звідти втекти. Ось чому вона вживає наркотики й щоночі напивається. Ось чому вона кинулася в Сену. Ще якийсь час вона белькотіла про те, яка вона божевільна, аж раптом у неї виникла ідея: «Їдьмо в „Бріктопз“!» У неї там є один знайомий… одного разу він пообіцяв знайти їй роботу. Вона була переконана, що він їй допоможе.
— Скільки це коштуватиме? — обережно поцікавився Філлмор.
Коштуватиме дорого, про це вона його одразу попередила. «Але послухай, якщо ти відвезеш мене в „Бріктопз“, я обіцяю, що піду з тобою додому». Вона виявилася достатньо чесною, додавши, що це може коштувати йому п’ятсот, а то й шістсот франків. «Але я того варта! Ти не знаєш, що я за жінка. Такої більше немає в усьому Парижі…»
— Це ти так думаєш! — у ньому почала брати гору його кров янкі. — Але я цього не помітив. Я не бачу, щоб ти взагалі була чогось варта. Ти — просто нещасна божевільна суча дочка. Відверто кажучи, я б краще дав п’ятдесят франків якій-небудь бідній француженці; вони принаймні чимось тобі віддячують.
У неї дах від злості зірвало, коли він згадав про француженок. «Не кажи мені про цих жінок! Я їх ненавиджу! Вони — дурні… вони — бридкі… вони — меркантильні. Кажу тобі, припини!»
За мить вона знову втихомирилася. Вдалася до іншої тактики. «Милий, — провуркотіла вона, — ти ще не знаєш, як я виглядаю оголеною. Я — прекрасна». І звела свої груди вгору обома руками.
Однак Філлмора це не вразило. «Ти — курва! — холодно мовив він. — Я був не проти витратити на тебе кілька сотень франків, але ти — божевільна. Ти навіть обличчя не вмила. У тебе смердить з рота. Мені начхати, принцеса ти чи ні… Не треба мені сраних зарозумілих росіянок. Іди на вулицю і пошукай клієнта там. Ти нічим не краща за будь-яку французьку крихітку. Навіть гірша. Я більше не просру на тебе жодного су. Їдь в Америку — там найкраще місце для таких п’явок, як ти…»