Після цього Маша спокійно переходить до історії про свої стосунки з однією лесбійкою. «Це було дуже смішно, милий, коли якось уночі вона мене підчепила. Я сиділа в „Фетіш“ і була п’яна, як і зазвичай. Вона водила мене з одного закладу до іншого й пестила під столами впродовж усієї ночі, аж поки я не могла вже цього терпіти. Тоді вона привела мене до себе додому й за дві сотні франків я дозволила їй мені відлизати. Вона благала, щоб я лишилася з нею жити, але мені не хотілося, аби вона щоночі мені лизала… від цього стаєш слабкою. До того ж хочу тобі сказати, що тепер я вже не так захоплююся лесбійками, як раніше. Як на мене, то краще спати з чоловіком, хоч мені й боляче від цього. Коли я дуже збуджуюся, то вже не можу стриматися… три, чотири, п’ять разів… саме так! Паф, паф, паф! А тоді в мене кровотеча, що для мене дуже шкідливо, адже я схильна до анемії. Тож тепер ти розумієш, чому час від часу я не можу без того, аби мені не відлизала лесбійка…»
Коли настала холодна пора, принцеса зникла. Зважаючи на те, що тут була лише маленька плита, яка оплювалася вугіллям, у студії ставало незатишно; у спальні було холодно, мов у скрині з льодом, та й на кухні не набагато краще. Фактично тепло було лише біля самої плити. Тож Маша знайшла собі скульптора-кастрата. Вона розповіла нам про нього перед тим, як піти. За кілька днів вона спробувала повернутися, проте Філлмор нічого навіть чути не хотів. Вона скаржилася, що скульптор не дає їй спати, бо цілу ніч її виціловує. До того ж там не було гарячої води для спринцівок. Однак врешті-решт вирішила, що повернення до нас нічим не краще. «Більше не витріщатиметься на мене цей свічник, — сказала вона. — Завжди цей свічник… він мене нервував. От якби ви були педерастами, я б із вами зосталася…»
Коли Маша пішла, наші вечори набули іншого характеру. Ми частенько сиділи біля вогню, попиваючи гарячий тодді й обговорюючи своє колишнє життя у Штатах. Ми говорили про це так, наче не мали й найменшого наміру колись туди повернутися. У Філлмора була мапа Нью-Йорка, яку він повісив на стіну; цілісінькими вечорами ми дискутували, обговорюючи переваги й недоліки Парижа та Нью-Йорка. І щоразу в наших розмовах неминуче зринала постать Вітмена, та єдина самотня постать, яку народила Америка за свою коротку історію. У Вітмена все притаманне Америці набуває життя, її минуле та її майбутнє, її народження та її смерть. Вітмен висловив усе, що було цінного в Америці, і більше сказати нічого. Майбутнє належить машині, роботам. Тоді як він був Поетом Тіла та Душі, цей Вітмен. Перший і останній поет. Сьогодні його вже майже неможливо розшифрувати, він — монумент, вкритий грубими ієрогліфами, ключ до яких загубився. Навіть згадувати тут його ім’я видається дивним. У європейських мовах не існує відповідника того духу, який він обезсмертив. Європа перенасичена мистецтвом, її ґрунти сповнені мертвих кісток, а музеї тріщать від награбованих скарбів, однак Європа ніколи не мала того вільного, здорового духу, який можна назвати ЛЮДСЬКИМ. Найближче до нього підійшов Ґете, та проти Вітмена Ґете — всього-на-всього набите ганчір’ям опудало. Ґете був поважним громадянином, педантом, занудою, вселенським за своїм духом чоловіком, але заразом він носив клеймо Німеччини, двоголового орла. Ясність Ґете, його спокій, олімпійське ставлення до життя не що інше, як сонливе заціпеніння німецького буржуазного божества. Ґете — це кінець чогось. А Вітмен — початок.