Ох, Леся, Леся. Її добра й чуйна подруга Леся. Вона про Вероніку знає чи не більше за Ростика. Знає те, чого не розповіси чоловіку, навіть коханому, чого не розкажеш батькам, які просто не зрозуміють, чого навіть собі часом боїшся розказати. Леся — єдина подруга, яка залишалася подругою вже довгих двадцять п’ять років. Згадуючи яку, неможливо не усміхатися. Синьоока русявка Леся. Вона завжди так хотіла заміж — чи не від першого курсу — і все ніяк не могла знайти «того єдиного», тож крутила кавалерами, як циган сонцем, вишукуючи його. І врешті-таки у свої тридцять уперше пішла під вінець. «Хто перебирає, того Бог карає», — нарікала Лесина мама й зітхала, дивлячись на новоспеченого зятька Кольку. А зітхати таки було чого. Той єдиний виявився безпробудним п’яницею.
Ще парубком чоловік Лесі любив хильнути зайвого. Леся терпляче це зносила, бо «у Колі характер золотий і руки золоті». Вероніка у відповідь важко зітхала, допомагаючи подрузі тягнути п’яне щастя додому. «Нехай, може, і справді він зміниться, коли одружиться на Лесі, — думала собі. — Люди ще й не на таке здатні заради коханих». Може, хтось і здатен, та тільки не Коля. Бо після одруження стало ще гірше.
Чого Леся тільки не робила! І просила, і сварила, і лікувала, і підшивала, і до шептух водила, і по клініках возила. Усе дарма. Народження синів-близнюків ситуації не врятувало. Коля й далі час від часу напивався до чортиків. І якось після робочої зміни в якомусь генделику так нализався з друзями, що вже дійти додому не зміг. Була зима, чорна непроглядна ніч, вулиці без ліхтарів. І задубіле мертве тіло Колі вранці знайшли випадкові перехожі. Коли то сталося, синам було п’ять років.
Вероніка жаліла подругу. Жінка добре бачила, як тій матеріально важко справлятися самій із синами. Батьки живуть на пенсію, тому статки в них невеликі, ще їм допомога потрібна. Років десять як переїхали в село до бабиної хати й повертатися до міста не збиралися. До всього допомагали дочці та онукам чим могли. А чим могли? Та харчами з грядки й саду. Тому Вероніка всіляко старалася допомагати подрузі. Грошей Леська категорично не взяла б, а от подарунки у вигляді одягу для дітлахів чи на свята всій родині таки приймала. Або ще так:
— Лесю, я купила собі зимові черевики, а вони мені затісні, то, може, тобі підійдуть?
Підходили, як і куртка, джинси, сукенка, пальто чи босоніжки. То могли бути і черевики чи кросівки якогось там неіснуючого Ростикового племінника, які тому з певних причин не підійшли, тоді Леся залюбки то все приймала. Вероніка купувала ті речі на око, тож подрузі інколи доводилося їх або підгинати, або вшивати. Та Леся майже ніколи не відмовлялася від таких подарунків. Зрештою, якщо хочеш допомогти людині, то привід зробити це так, щоб не образити, завше знайдеться.
Вероніка завжди любила Лесю більше за двох інших близьких подруг. Більше від Орисі, яка забагато скиглила й нарікала на життя, і більше від Ксені, яка здавалася їй трішки зверхньою. А може, Вероніка просто до неї ревнувала Ростика і тим самим старалася тримати з гуцулкою дистанцію. Хай там як, та Леся відповідала Вероніці взаємністю. Бо після навчання дороги дівчат розбіглися. Орися вийшла заміж за далекого родича з Канади і не довго думаючи поїхала з ним за океан. А Ксеня… Так, Ксеня… Ксеня померла. Зате була Леся — жива, невгамовна, кипуча, нестримна, готова і в сніг, і в дощ, і в торнадо примчати на допомогу, тільки поклич. Леся вміла насолоджуватися життям, витискати з нього навіть у найпаскуднішій ситуації всі позитиви. Вероніка пригадує, як одного разу Леська замість вимріяної дублянки, гроші на яку збирала весь рік, тобто від зими до зими, купила собі дешевеньке пальто на синтепоні. А гроші? Гроші вона витратила на дітей, як справжня мама. Зате її хлопаки тепер тричі на тиждень могли відвідувати справжній дорогий басейн зі справжнім тренером цілий навчальний рік. Леся, правда, зізналася Вероніці, що спочатку хотіла купити пацанам ноутбук, але ж Вероніка випередила її, зробивши на Миколая такий щедрий дарунок хлопцям…
— Ну, скажи, колежаночко люба, нафіга мені та дублянка? До лампи Аладдіна вона мені — та й по всьому. Можна ж мати дорогу тачку, спати та їсти із золотих тарелів, але все життя бути вонючкою. Пригадуєш мою сусідку Владу з трикімнатної? Ну, та краля руда з ботоксними щічками? Ну має вона тепер суперову роботу, купу бабла, коханців змінює, як твій Ростик шкарпетки, але як була дешевою «Червоною Москвою», так нею й залишилася, бо ті парфуми навіть у золотому чи платиновому сосуді смердіти не перестануть. А я? Фіг з нею, з дублянкою. Скільки тої зими, як казав мій дідо.