— Ось тобі і трофеї… Задоволена? — сердито спитала саму себе.
Нервово покрутила кістки в руках, сердито зламала спочатку одну, тоді другу, кинула то все на шмату. Спробувала все скласти так, як раніше було. Та зрештою, коли Ростислав до сховку добереться, то відразу по зламаних кістках здогадається, що його викрили. І подумає або на неї, або на пані Ліду. Але зараз Вероніці не було шкода бідної жінки, яка могла дістати за це прочуханки. Нехай… Досить інших жаліти. Але що означають ці кістки? Чиє пасмо ховає її благовірний? І кінець кінцем, хто зробив ту кляту шкатулку з ініціалами Ростиславового батька? Подумала, що жодної схожої речі у квартирі пані Рози не бачила. Висіли в них на стінах дерев’яні та керамічні тарілки, усі розписані петриківкою, одна різьблена гуцульська, але чеканної не було. І жодної картини-чеканки теж, тим паче скриньки.
— Та тобі не однаково? — раптом голосно визвірилася сама на себе. — Ти й так спалюєш усі мости. Хай тепер ця тварюка замість тебе мучиться.
І вона рішуче відкрила шкатулку, всі фото й документи з неї переклала в шухляду комода, узяла чеканку й рішуче вийшла з нею з кабінету.
Ще раз уважно обвела поглядом спальню. Чи чого, бува, не забула? Не хотіла повертатися сюди за чимсь важливим, коли тут перебуватиме Ростик. Зовсім не хотіла його бачити. Наче все зібрала. Пора. Вероніка підійшла до вікна, щоб його зачинити, глипнула автоматично у двір і обімліла. Там стояла та сама злощасна блондинка. Кішечка Лєна. І так само нервово стріпувала із сигарети попіл собі під ноги й витріщалася на вікна її квартири.
Злість і ненависть затопили серце. Вероніка нервово набрала батьків номер:
— Тату, забери мене звідси, будь ласка. Чому ваш чоловічий світ такий жорстокий, тату, скажи?