На другу ніч теж так зробив. І як прийшов рано додому, знов усе розметане було.
А перед третьою ніччю тітка йому наказала:
— Як буде жона твоя вертатися до гробу, як буде вже половина її в гробі, би сказав так: «Я тобі прощаю, а ти прости мені». І вона вертатися з гробу вже не буде мати права.
Так і зробив він. Третю ніч, коли було поночі, гріб отворився, вона вийшла, пішла додому. Коли вернулася, ввійшла наполовину до гробу, він приказує їй:
— Я тобі одпущаю, а ти одпусти мені.
А вона відповідає:
— А ти такий хитрий, що ти тут? Но я тобі прощаю.
І більше вона не повернулася. Чоловік остався живий. І жиє ще, може, і сьогодні, кеть не помер.
***
— Бабо, чуєте, а то таки правда? — несміло озивається Ксеня після почутої казки. — Босорка, туйво, і справді може хлопа перетворити на коня?
— А я знаю? — нехотя відказує баба. — Спи, дівко, спи, бо рано вставати.
— А ви?
— А що я?
— А ви можете? Вас люди в селі босоркою називають.
— Та вони жартують.
— Жартують? — розчаровано перепитує Ксеня. — Шкода. От з мене була б файна босорка.
16 Починися (заст.) — удай, прикинься.
17 Кантар (діал.) — вуздечка.
18 Готар (діал.) — межа між землями, що належать до сусідніх сіл.
19 Кеть-ись, кеть (діал.) — якщо.
1
Тато відправив Ростика у відрядження в Білорусь, подалі від гріха, тобто від розлючених жінок — дружини та тещі. Дав йому якесь там завдання. Мама жартома сказала: «Цвяхи розгинати». Насправді щоб донька отямилася і зрозуміла, чого вона від життя хоче. А донька поки цього не знала. То хотілося пробачити коханому геть усе й кинутися в його обійми, нехай лише пообіцяє, що більше ніколи й нізащо її не зрадить… Аж раптом згадувала білявку Лєну, яку талановито таки спровадив тато — так далеко, що більше вона в житті Вероніки не з’являлася. То хотілося придушити цього зрадливого поганця своїми руками. Хотілося зняти з нього живого шкіру і щоб він довго-довго мучився, бо їй дуже все боліло і дуже хотілося, щоб і йому так само пекло.
А потім настав четвер. Вероніка звичним маршрутом поверталася з басейну, і на її очах жінка з візочком на повороті зненацька вирішила скоротити шлях. І пішла через дорогу. Скоротила… І було то в полудень, і був то клятий день, який вона віддала Полудниці для того, щоб та заходила в реальний світ і забирала собі дітей замість тих, котрих подарувала Вероніці…
Вероніка, налякана й заціпеніла, не знала, що робити з цим знанням своєї приреченості. Ледве дошкандибала до батьківського помешкання. У двох словах мусила переповісти матері, чому вона як з хреста знята. Свідок аварії… Бо мама вже була подумала, що Ростик об’явився.
Ростик не об’явився, Ростик чемно виконував професійні обов’язки, покладені на нього тестем у сусідній Білорусі.
Вероніка знову плакала, знову картала себе й боялася хоч комусь у всьому звіритися… Бо щойно наважиться, як її знову зачинять у дурці, знову будуть холодні, хоч і прекрасні краєвиди альпійських гір і жодного шансу вистрибнути із замкнутого кола, тому що ліки зроблять свою чорну справу і перетворять її на спокійне та беземоційне створіння. Насилу опанувала себе й постановила: наступного тижня вона в четвер з хати не вийде. Сидітиме в чотирьох стінах із заштореними вікнами. Бо скидалося на те, що це її поява на вулиці в четверговий полудень прикликала біду.
Якби ж то все було так просто — сховатися в мушлю, наче равлик. Адже й мушля має вхід, і через нього всередину що тільки не потрапить! І у Веронічкину мушлю потрапило те, що й мало потрапити в полудень четверга.
Жінка саме пила чай у кухні, як із блискавичною швидкістю повз її вікно щось пролетіло. Буквально за мить почулося виття сирени й розпачливий лемент. З вікна п’ятого поверху випала дев’ятимісячна дитина. Ніхто не міг пояснити, як маля саме вибралося з дитячого ліжечка з високими бортиками, як опинилося на підвіконні, відчинило самотужки вікно, бо мама присягалася, що воно було зачинене. Звісно, рятувальники жінці не повірили, не повірили й у те, що дитя вона лишила в ліжечку. Мабуть, роззява лишила його на підвіконні при відчиненому вікні, на секунду відвернулася, от халепа і сталася…
Подробиці Вероніці розказала мама, коли повернулася з церкви додому… І знову Вероніка проридала цілу ніч у подушку, і цілу ніч сидів біля її ліжка строгий та мовчазний тато, гладив її по голові та шепотів: «Бідна моя. Бідна моя. Бідна. Шляк би наглий трафив того сраного Ростика». Це додавало їй жалю, але вона не відганяла тата, бо його сили та розважливості їй завжди бракувало.