А вранці зателефонувала щаслива й окрилена Леся, яка врешті повернулася з відпочинку додому. Вероніка в слухавку розридалася. Подруга кинулася її заспокоювати, а коли почула, що та тимчасово живе в батьків, і не тільки через ремонт, то дістала такого прискорення, що за кілька хвилин була у Вероніки під дверима з пляшкою коньяку та кавуном замість закуски.
Мама етично залишила подруг самих та пішла до когось там у гості, тата й так вдома не було — звично на роботі…
Вероніці потрібно було виговоритися. Мамі вона не могла того сказати, що розповіла подрузі. Напилися. Леська, п’яна та гостра мов бритва, задзвонила Ростику, обізвала його курвим сином, хтивим козлом, непотребом та іншими лайливими словами, про існування яких Вероніка навіть не здогадувалася. Леся довго не могла повірити в те, що сталося. Тільки не з Веронікою та Ростиком. Її ідеал родинного щастя щойно розбився на друзки. Спочатку Леся навіть намагалася шукати якісь виправдання тому вчинку, вважаючи хтиву Лєнку підсадною куркою, яку підіслали заздрісники, але коли захмеліла Вероніка мовчки увімкнула комп і показала подрузі відео, тій відібрало мову.
— Які можуть бути виправдання для зрадника? Яке може бути покарання для такого злочину? За зраду держави можуть засудити довічно. А за зраду людини на скільки, га? Що чекає на такого засранця? На що він заслуговує? — верещала п’яна Вероніка.
А Леська, з трудом очунявши від побаченого, гучно гикнула й винесла вирок:
— Смерть.
Далі Вероніка зробила те, на що тверезою навряд чи зважилася б: показала подрузі Ростикову шкатулку. Леся уважно роздивлялася знахідку. Крутила в руках цурпалки кісток, складала їх докупи. Пасмо понюхала, скривилася й поклала назад. Хмикнула й прорекла:
— Вітаю, зачарована красуне. Тобі пороблено. Твій сраний Ростик тебе причарував. Це кістки лилика. Я такі вже бачила. Гуцулка Ксеня нам у гуртожитку показувала. Ну, суто з пізнавальною метою, звісно. У її брата денрик був. Вони з Ростиком твоїм, тоді ще не твоїм тобто, припхалися в гуртожиток проставлятися. То Ксеня рідному братові схожі «приворотні вила та грабельки» подарувала. Ніхто спочатку нічого не зрозумів, поки вона не пояснила. Уже потім з’ясувалося, що то для хохми. А якого ми страху натерпілися, коли вона нам утаємниченим голосом давала інструкції щодо цього діла! З’ясувалося, що кістки бідного кажана-лилика гуцули часто застосовують у любовній магії. Хочеш когось до себе прихилити, а пасія, навпаки, втікає від тебе світ за очі, — причаруй. Для цього передусім треба зловити лилика, покласти бідне створіння в горщик, і щоб той був обов’язково з дірявим дном — мати сім чи дев’ять дірок. Дірявий горщик з живим лиликом слід віднести до лісу, до великого мурашника. Найліпше підходить місце, де багато хвої. Поставити горщик на мурашник, обов’язково чимсь важким накрити, щоб лилик випадково не вилетів, і мерщій забратися з того місця. Іти треба швидко, не озираючись. Лилик, звісно, зачне пищати, бо мурашки його там не просто лоскочуть. Через дев’ять днів, обов’язково вранці, до сходу сонця, голим-голісіньким слід вернутися до мурашника, схопити горщик та бігти не озираючись і не зазираючи досередини аж до самого дому. Щойно зійде сонце, можна відкрити горщик і не дивуватися. Бо від бідного лилика мурашки залишать самий скелет, може, трохи шкіри. Ось у тому всьому непотребі слід знайти магічне: дві особливі кістки, одну схожу на грабельки, другу на вила. За гуцульськими віруваннями, кістка-грабельки вміє притягувати. Щойно ти когось забажаєш, як вона притягне його до тебе. А кістка-вила, навпаки, відверне. І найважливіше: ніхто не має знати про ваш ритуал і про те, що ви володар такої особливої магії. Тож кістки слід старанно ховати від чужого ока, щоб чари не зійшли на пси. І щойно Ксеня нам це повіла, як її брат розреготався: «А ці чари зійшли на пси, бо мало того, що не я лилика ловив і кістки не я вибирав, так ви всі вже їх побачили». Отака була тоді комедія з тими кажанячими кістками. Хоч Ксеня нас на повному серйозі переконувала, що її земляки в цю магію крепко вірять і вона таки дієва. Навіть пропонувала спробувати.
— І? — запитала для годиться Вероніка.
— Що і?.. Ніхто не повівся… — Леся помовчала і вже не так упевнено додала: — Мабуть.
— Ні, один таки повівся. Як думаєш, Лесю, для чого вони йому? Я й так його любила більше за життя.
— Любила? — перепитувала Леся. — Чи досі любиш?
Вероніка мовчала. Дивилася на кістки бідолашного лилика, і їй здавалося, що то не бідного кажана запхали в горщик і віднесли в ліс до мурашок. То запхали туди її душу, і якась чорна небезпечна потвора взялася її роз’їдати. Тільки термін того роз’їдання тут більший — не дев’ять днів, навіть не дев’ять літ.