Знову розплакалася. Леся кинулася жінку втішати:
— Не плач, не треба. Ти вже не зачарована, бо кістки лилика не просто знайшла, а ще й поламала. Але засранець твій Ростик, Боже, який він кончений засранець. По такому точно не варто сльози лити.
Вероніка відсторонила від себе подругу. Перестала схлипувати, витерла очі долонею.
— Лесю, ти в це віриш? Віриш у магію привороту за допомогою якогось там лилика? Боже, Лесю. Ти ж християнка!
— Бляха-муха, Вероніко, — гикнула Леся. — Ти мені такого нарозказувала і про свої сни, і про придурка Ростика зі сранню в шкатулці, що й не в таке повіриш. А ще спогади про Ксеню раз-по-раз виринають. Вона ж бо нам у гуртожитку таке розповідала, що волосся від жаху дибки ставало. Про запікання сліду знаєш? Не знаєш. А це така чорна магія, що ліпше хай мурахи з’їдять, аніж… Ну, коли вже в нас така розмова, розкажу. Отож якщо котрий гуцул дуже когось ненавидить та хоче звести зі світу і Бога в серці не має, то шукає те місце, яким ходив його ворог. І має обов’язково знайти слід від його правої ноги. Із землі, на якій лишився слід, ліпили щось схоже на лице, думаючи при тому про заклятого недруга. Я вже не пригадую, що там з тою земляною маскою робили: чи то спочатку кілки якісь у неї забивали, а потім прокльони шептали, чи навпаки, але добре запам’ятала, що зробити се треба дев’ять разів по дев’ять, відтак за дванадцять тижнів та людина, на котру виливали чорну лють, у муках помирала.
— Фу, Лесю! Навіщо вона це розказувала? Хтось із вас міг би цим скористатися?
— Ну, ти ж наче не віриш, пташко? — сумно посміхнулася Леся. — Та й не все Ксеня нам розповідала. Без правильного заклинання ця магія нічого не варта.
Леся торкнулася волосся, що лежало в шкатулці поряд з кістками.
— А пасмо це чиє? Чортівня повна. Якби він забирав у коханок трофеї, то йому знадобилася б велика гуцульська скриня, а не маленька шкатулка. Нахапався твій Ростик від Ксеньки всякої фігні. А-а-а-а, точно! Він же завжди її слухав, у рот заглядав, майже не дихав. Та, зрештою, не він один…
Вероніка витерла сльози, налила і собі, і Лесі коньяку й видихнула:
— Ти певна, Лесю, що в Ксені та Ростика після нашого з ним одруження нічого не було? Бо я вже ні в чому не впевнена. Хто б міг подумати: Ростик — геніальний актор, бо водночас ідеально грав дві ролі: порядного сім’янина, вірного чоловіка — і небезпечного та щедрого коханця.
— Я впевнена, я цілком упевнена, — спокійно відповіла Леся. — Тому що аніскільки не сумніваюся в Ксені. Зрештою, наша гуцулка вже давно мертва, а всякі там Лєнки й інші кішечки, котрих пестив і доглядав твій муркотик, живі-живісінькі. Спалити цього козла нафіг. Або каструвати. О, ідея! Нумо вип’ємо, подруго, за те, щоб на планеті кастрували всіх зрадників — і настав лад і спокій.
— Ага. А ще хай повії та політики летять під три чорти.
І дівчата розреготалися.
Наче попустило Вероніку після розмови з Лесею. І чого вона так переживає, чому гризе себе? Цей засранець узагалі невідомо чим жив, поки вона намагалася йому сина чи доньку народити. Кістки лилика, бач, збирав і чарував. Маг, блін, недороблений. Так, слова Леськи про те, що чари розвіялися, щойно вона знайшла кістки лилика, добре подіяли, і Вероніка трішки заспокоїлася. Повернеться її некоханий-колись-коханий додому, і вона спитає, навіщо він все це робив. А може, і не спитає. Ще не вирішила. Може, просто мовчки подасть на розлучення.
І все було б добре, і все було б гаразд, якби не ті кляті четверги. Точніше, полудень наступного клятого четверга.
Вероніка передумала робити у квартирі ремонт. Вона взагалі не хотіла туди повертатися, тож вирішила купити собі нове житло. Вона каталася містом з рієлторами туди-сюди, дивилася в новобудовах, шукали на вторинному ринку. Усе було не те. Та вона не поспішала. Мала час. Спочатку вибрати, потім зробити ремонт такий, який вона хоче, і почати жити наново. Цього разу не для когось — для себе. І жити не чеканнями, а жити просто зараз. А ще Вероніка записалася на курси водіїв, у басейн замість двох разів на тиждень ходила щоденно і знову зацікавилася шахами. Ні, вона не ходила «на клумбу» грати з пенсіонерами і не телефонувала колишньому тренеру, щоб домовитися про одне-два тренування чи повернутися в гурток, а напросилася з татом у заміський будиночок у Мурованому на шахове релаксування. І мама з радістю поступилася місцем донечці, відчуваючи, як дитині це потрібно. О, як їй це подобалося! Володимир Олексійович чомусь ніяковів, коли зустрічався з нею поглядом. Дивно якось він з нею поводився. То шарівся, як хлопчик, то розповідав про себе дуже особисті речі. Та Володимир Олексійович скоріше Вероніку смішив. Білий халат лікаря робив його трішки іншим — строгим, суворим, авторитетним. А щойно чоловік позбувався цього халата, як враз ставав звичайним утомленим бороданем, занудним інтелектуалом, котрий цитував їй Гессе та щось бурмотів про Рільке. І то було дуже захопливо. Першого ж вечора повернення до шахів вона виграла і в батька, і в пана Володимира. Можливо, чоловіки їй піддавалися, а може, вона і справді непогано грала. І тільки вдома, лежачи у зручному ліжечку, подумала, що жодного разу за цей тривалий суботній день не згадала про Ростика.